Вони повільно розбрелися по ярмарку. Я бачив, що вони відчули полегкість. Адже це не їхні гроші загубились і не їхній день зіпсовано. Я поплентався до іншого кінця ярмарку, до ятки з гот-доґами. Він був якраз навпроти атракціону «Вальс», тому я взяв його собі за орієнтир. Такий атракціон просто неможливо проґавити. Він був у самісінькому центрі ярмарку.
Звучала музика, перекручена стародавніми динаміками. Блимали різнобарвні вогники, а люди верещали, коли екіпажі дерев’яної каруселі оберталися чимраз швидше.
Я підійшов до ятки і взявся шукати, ретельно оглядаючи кожен клаптик землі. Сміття, обгортки від гот-доґів і ніякого гаманця. А чого я сподівався? Металевий Міккі мав рацію. Хтось уже давно його підібрав і поцупив мої гроші.
Я зітхнув і підвів голову. Першим я побачив Блідого Чоловіка. Це, звісно ж, не було його справжнє ім’я. Пізніше я довідався, що його звали містер Геллоран і він був нашим новим учителем.
Його важко було не помітити. Насамперед тому, що він був дуже високий і надзвичайно худий. На ньому були вибілені джинси, мішкувата біла сорочка й крислатий солом’яний капелюх. Він скидався на того співака із сімдесятих, якого любила моя мама. На Девіда Бові.
Блідий Чоловік стояв біля ятки з гот-доґами, потягуючи крізь соломинку якийсь блакитний напій, і дивився на Вальсову Дівчину.
Я теж повернув голову в той бік і спостеріг її. Я досі не заспокоївся через загубленого гаманця, але, крім того, я був дванадцятирічним хлопчиськом, у якого вирували гормони. Мої ночі минали не лише за читанням коміксів під ковдрою при світлі ліхтарика.
Дівчина стояла з білявою подружкою, яку я вже раніше бачив десь у місті (здається, її батько був поліціянтом), але я відразу про неї забув. Дуже прикро, що краса, справжня краса, заступає собою геть усіх і все навколо. Білява Подружка здавалася симпатичною, та Вальсова Дівчина — як я завжди її називав, навіть після того, коли дізнався її ім’я, — була неймовірно вродлива. Висока і струнка, з довгим темним волоссям і ще довшими ногами, такими гладенькими й засмаглими, що вони аж виблискували на сонці. Вона була одягнена в спідницю з рюшами і вільну майку з написом «Relax», з-під якої визирав яскраво-зелений ліфчик. Вона заправила волосся за вухо і на сонці зблиснула золота сережка у формі великого кільця.
Мені трохи соромно зізнаватися, що спочатку я не звернув уваги на її обличчя, але за мить, коли вона обернулася сказати щось Білявій Подружці, я анітрохи не розчарувався. Воно було до болю красиве — з пухкими губами і великими мигдалюватими очима.
А тоді його не стало.
Ще хвилю тому вона була там, її обличчя було там, а тоді почувся жахливий, оглушливий скрегіт, ніби з-під землі зі стогоном вирвався якийсь гігантський звір. Пізніше я дізнався, що так скреготнув обертовий круг каруселі, який відірвався внаслідок тривалого користування і неналежного догляду. Я побачив, як зблиснуло щось металеве, а потім її обличчя, його половину, відтяло, залишивши натомість глибочезну рану й місиво хрящів, кісток і крові. Стільки крові.
За частку секунди — я навіть не встиг розтулити рота, щоб зойкнути, — повз мене промчало щось велике фіолетово-чорного кольору. Почувся страшний гуркіт: незакріплений екіпаж із каруселі влетів у ятку з гот-доґами, посипались шматки дерева і кавалки металу. Відпочивальники кричали, тікаючи з місця трощі. Мене штовхнули — і я впав додолу.
На мене попадали інші люди. Хтось наступив мені на зап’ясток. Черевик штурхнув мене попід ребра. Я скрикнув від болю, але комусь вдалося мене підхопити й перекотити вбік. Я знову зойкнув. Біля мене лежала Вальсова Дівчина. Добре, що її обличчя прикривало волосся. Але я впізнав її за майкою і яскраво-зеленим ліфчиком, хоч вони просякли кров’ю. Ще більше крові стікало по її нозі. Гострий шмат металу розрізав їй кістку якраз під коліном. Її гомілка ледве трималася, висячи на клаптях сухожилля.
Я почав відсуватися, бо вона явно була мертва і я нічим не міг їй допомогти, — аж раптом дівчина простягнула руку і схопила мене за зап’ясток.
Вона повернула до мене закривавлене потрощене обличчя. Звідкись, із-посеред цього кривавого місива, на мене дивилось одне каре око. Інше нерухомо лежало на її посіченій щоці.
— Допоможи мені, — прохрипіла Вальсова Дівчина. — Допоможи мені.
Я волів утекти. Я хотів заволати, розплакатись і виблювати водночас. Я, певно, так би й учинив, якби на моє плече не лягла велика тверда долоня і тихий голос не промовив: «Усе добре. Знаю, що тобі страшно, але треба, щоб ти уважно мене послухав і зробив те, що я скажу».