Частково до цього спричинила її напружена і важка робота. Здавалося, кожного вечора вона приходила додому все пізніше, тому тато був змушений готувати вечерю, яка завше мала цікавий смак, хоч іноді її зовсім неможливо було їсти. Та найбільше клопотів — так припускав я — їй завдавали протестувальники, які щодня товпилися біля входу до клініки. Тепер їх було близько двадцяти. Крім того, їхні плакати я бачив у вітринах кількох крамниць:
«ОБИРАЙТЕ ЖИТТЯ». «ЗУПИНІТЬ УБИВСТВА».
«СКАЖІТЬ «НІ» ЗАКОННОМУ ВБИВСТВУ».
«ПРИЄДНУЙТЕСЬ ДО АНДЕРБЕРЗЬКИХ ЯНГОЛІВ».
Вони, ці протестувальники, називали себе «Андерберзькими Янголами». Я підозрював, що таку назву вигадав отець Мартін. Вони нічим не були схожі на янголів. Я уявляв собі янголів безтурботними і спокійними. А ті протестувальники мали розчервонілі злостиві пики, кричали і бризкали слиною. Озираючись назад, я розумію, що вони, як і будь-які інші радикали, вірили в те, що чинять правильно й це все задля якоїсь вищої мети. І вірили так щиро, що були ладні на все, навіть найгірше, аби досягнути своєї мети.
Під ту пору вже був жовтень. Літо зібрало свої пляжні рушники, відерця й лопатки і заховало їх подалі до наступного року. Дзвоники фургончиків, які торгували морозивом, теж поступово зникли з вулиць, а замість них тепер тріскали і бахкали підпільно придбані ракети, пахло стиглими плодами, барбекю та їдким димом багать.
Міккі гуляв з нами нечасто. Він дуже змінився після смерті свого брата. А може, це ми не знали, як поводитися з ним після того, що сталося. Він став холодним і непривітним. Він завжди полюбляв глузувати з інших, а тепер його кпини стали ще в’їдливіші. І він мав вигляд теж інакший. Міккі підріс (хоча й ніколи не був високим), його риси загострилися, а ще йому зняли пластинки. Виходило, що він більше не був Металевим Міккі, нашим другом. Ураз він став Міккі Купером, братом Шона Купера.
Навіть якщо ми й почувалися поряд із ним трохи ніяково, вони з Гоппо, здавалося, насилу ладнали. Між ними наростала ворожнеча, яка час від часу поволі вщухала, але в будь-яку мить могла враз перерости у величезну сварку. Зрештою так і сталося. Того дня, коли ми зібралися розвіяти за вітром попіл Мерфі.
Гоппо так його й не поховав. Його мама відвезла тіло Мерфі до ветеринара на кремацію. Гоппо якийсь час зберігав той попіл, а тоді вирішив, що хоче віднести його на місце в парку, де Мерфі лежав і зробив свій останній подих.
Ми домовились об одинадцятій зустрітися на дитячому майданчику. Ми сиділи, зіщулившись, у своїх пальтах і шарфах, на обертовій каруселі, а Гоппо притискав до себе коробочку з попелом Мерфі. Ранок був холодний. Такий холодний, що кусав за пальці навіть у рукавицях і без упину щипав за обличчя. Через це, а також тому, що ми зібралися з такої невеселої нагоди, настрій у всіх був кепський. Коли надійшов Міккі, спізнившись на п’ятнадцять хвилин, Гоппо аж зістрибнув з каруселі.
— Де ти був?
Міккі стенув плечима.
— Мав деякі справи. Тепер, коли вдома тільки я, мама дає мені більше роботи, — сказав він у звичній агресивній манері.
Це звучить жорстоко, але все, що він казав, відтепер зводилося до смерті його брата. Так, ми знали, що це велика трагедія і все таке, але нам уже набридло, що він постійно, ледь не кожної хвилини, про це нагадував.
Я побачив, що Гоппо трохи напружився, а тоді відступив.
— Добре, що ти прийшов, — сказав він тоном, який мав би їх примирити. Як Гоппо завжди чинив. Але того ранку Міккі не мав наміру миритися.
— Я взагалі не розумію, до чого такі церемонії. Це ж просто дурний пес.
Я майже відчував, як між ними потріскувало повітря.
— Мерфі був не простим псом.
— Та невже? А що він умів робити? Говорити чи показувати фокуси?
Міккі навмисне дратував Гоппо. Ми всі це розуміли, і Гоппо теж. Та навіть якщо ви розумієте, що хтось навмисне пробує вас розлютити, це зовсім не означає, що ви зможете себе стримати. Хоча Гоппо дуже старався.
— Він був моїм псом і багато для мене означав.
— Справді? Мій брат теж чимало для мене значив.
Гладкий Ґев зліз із каруселі.
— Добре, ми знаємо. Та це зовсім інше.
— Аякже, ви всі так переймаєтеся тим, що здох якийсь дурнуватий пес, але вам усім начхати на те, що помер мій брат.
Ми всі витріщилися на нього. Ніхто не знав, що відповісти. У певному сенсі він казав правду.
— От бачите, ви навіть не можете нічого про нього сказати, зате ми зібралися тут через якусь дурну паршиву та блохасту дворнягу.