— Забери свої слова назад, — сказав Гоппо.
— Або що? — Міккі вишкірився й підступив до Гоппо. Гоппо був значно вищим і сильнішим за Міккі. Але в очах Купера горіло якесь шалене світло. Як і в його брата. Не варто битися з шаленцями. Шаленці завжди перемагають.
— Він був дурною та паршивою блохастою дворнягою, яка постійно срала під себе і нестерпно смерділа. Та й узагалі він би довго не протягнув. Певно, хтось позбавив його такого нікчемного життя.
Я бачив, що Гоппо стиснув кулаки, проте все одно не вірив, що він таки вдарить Міккі, але Міккі сам кинувся до нього і вибив з його руки коробку. Вона упала на бетон дитячого майданчика, розкрилась, і попіл хмаркою здійнявся вгору.
Міккі копнув коробку ногою.
— Дурний, дохлий і смердючий старий пес.
Якраз тієї миті Гоппо кинувся на нього з дивним хрипким криком. Обоє повалилися на землю і протягом кількох секунд борюкалися, розмахуючи кулаками, у сірому попелі, що колись був Мерфі.
Потім утрутився Гладкий Ґев і спробував їх розборонити. Ми з Ніккі поквапилися за ним. Якось нам удалося-таки відтягти їх одне від одного. Гладкий Ґев тримав Міккі. Я намагався втримати Гоппо, та він вивільнився з моїх рук.
— Та що з тобою в біса коїться? — крикнув він Міккі.
— Мій брат помер, чи ти забув? — Міккі обвів нас поглядом. — Може, ви всі вже забули?
Він витер носа, з якого тоненькою цівкою витікала кров.
— Ні, — сказав я. — Ми не забули. Ми просто хочемо знову бути друзями.
— Друзями? Аякже. — Із глузливою посмішкою він повернувся до Гоппо. — Хочеш знати, хто прикінчив твого дурнуватого пса? Це зробив я. Щоб ти теж відчув, як це — втратити того, кого любиш. Може, вам усім треба відчути таке на власній шкурі.
Гоппо загорлав. Він відштовхнув мене і щосили замахнувся кулаком у Міккі.
Я не знаю, що було далі. Чи то Міккі ухилився, чи, може, Ніккі хотіла їх розборонити, але пригадую, що обернувся й побачив Ніккі на землі. Вона притискала руки до обличчя. Хтозна-як у загальній метушні кулак Гоппо з розгону поцілив їй в око.
— Ти придурок! — крикнула вона. — Ти дурний ідіотський придурок!
Не певен, до кого саме вона зверталася — до Гоппо чи до Міккі, та, зрештою, тієї хвилини це було не настільки важливо.
Обличчя Гоппо з розгніваного вмить зробилося переляканим.
— Вибач. Вибач.
Ми з Гладким Ґевом кинулися допомагати їй підвестися. Ніккі, трохи похитуючись, відмахнулась від наших рук.
— Усе добре.
Одначе це було зовсім не так. Її око вже підпухло, і навколо наливався фіолетовий синець. Навіть тоді я розумів, що це дуже погано. А ще я розлютився. Я був такий злий, як ніколи. Все це через Міккі. Тієї миті, хоч я й не умів битися, мені страшенно, мабуть, не менше, ніж Гоппо, кортіло йому вмазати. Проте я не дістав такої нагоди.
Поки ми допомагали Ніккі підвестися, а Гладкий Ґев торохтів, що краще їй зайти до нього додому і прикласти до ока заморожений горох, Міккі кудись зник.
Як з’ясувалося пізніше, він нам збрехав. Ветеринар сказав, що собака отруївся щонайменше за добу до похорону, може, й раніше. Міккі не вбивав Мерфі. Та це нічого не змінювало. Сама присутність Міккі отруювала життя всім, хто його оточував.
Заморожений горох трохи допоміг зняти набряк, проте око Ніккі все одно мало кепський вигляд. Я дуже сподівався, що вдома їй за це не перепаде. Переконував себе, що вона вигадає якусь історію для батька і все минеться. Та я помилявся.
Увечері, якраз тоді, коли тато готував вечерю, хтось почав гупати в наші двері. Мама ще була на роботі, тому тато, витерши руки об штани, закотив очі й рушив до дверей. На порозі стояв отець Мартін. Він був одягнений у своє «робоче» вбрання і мав невеликого чорного капелюха. Він ніби зійшов із фотографії минулого століття. Священик здавався не на жарт розгніваним. Я завмер у коридорі.
— Я можу вам чимось допомогти? — запитав тато таким тоном, ніби йому понад усе на світі не хотілося цього робити.
— Можете. Тримайте свого сина подалі від моєї доньки.
— Перепрошую?
— У моєї доньки підбите око, і все це через вашого сина і його банду малолітніх хуліганів.
Я ледь не бовкнув, що це насправді не моя банда. Та з іншого боку, я навіть пишався, що він так сказав.
Тато обернувся.
— Еде?
Я ніяково поплентався до дверей. Мої щоки палали.
— Це сталося випадково.
Батько глянув на отця Мартіна.
— Якщо мій син каже, що це сталося випадково, я йому вірю.
Обидва чоловіки міряли одне одного поглядами. Відтак отець Мартін криво посміхнувся.