Я дивлюся на святого Тому. Щось від нього обмаль допомоги. Я не відчуваю жодного божественного натхнення. Я зітхаю. Напевно, я шукаю те, чого немає. Найімовірніше, смерть Міккі — це просто трагічний нещасний випадок, а малюнок і крейда — лише прикра випадковість. Мабуть, якийсь підступний троль дізнався наші адреси і вирішив з нас познущатися. Після візиту поліції я постійно намагаюся себе в цьому переконати.
Уся прикрість у тому, що їм це вдалося. Вони відчинили мою коробку. Ту саму, котру я замкнув на величезний навісний замок і заховав до найдальших закамарків своєї свідомості. А якщо вже відімкнути ту Едову коробку, її, подібно до скриньки Пандори, збіса важко знову закрити. Гірше того, на її дні лежить зовсім не надія. А відчуття провини.
Є одна пісня якогось фолк-панк виконавця на ім’я Френк Тернер, яку я почув завдяки Хлої — вона її часто прослуховує, і я вже сам до неї звик. У приспіві він каже: «Нікого не пам’ятатимуть за те, чого він не робив».
Утім, це не зовсім так. Моє життя постійно визначалося тим, чого я не зробив. Тим, чого я не сказав. Гадаю, це можна сказати про багатьох людей. Не завжди нас творять наші досягнення, часто це те, чого ми не робимо. Я не кажу про брехню. Це радше правда, про яку ми не говоримо.
Коли поліція показала мені малюнок, я мав би щось сказати, мав би принести і показати їм схожий малюнок, якого одержав я. Але я цього не зробив. Я досі не розумію чому, як і достеменно не можу сказати, чому ніколи не зізнавався про речі, які знав чи робив упродовж усіх цих років.
Я навіть не знаю, як реагувати на смерть Міккі. Щоразу, як намагаюсь уявити його в дорослому віці, я бачу юного дванадцятирічного Міккі з повним залізяччя ротом і глузливим вогником в очах. Та він усе одно був моїм другом. А тепер його немає. Він більше не частинка моїх спогадів, він відійшов у небуття.
Я підводжусь і прощаюся зі святим Томою. Уже повертаючись до виходу, я помічаю якийсь рух. Священик. Повновида білява жіночка, яка полюбляє носити зі священицьким одягом уґи. Я бачив її в місті. Доволі приємна, як на жінку-священика.
Вона осміхається:
— Ви знайшли те, що шукали?
Можливо, церква в наш час більшою мірою схожа на торговий центр, аніж я собі уявляв. Шкода, але мій кошик залишається порожнім.
— Поки що не знайшов, — кажу я.
Я повертаюсь і бачу, що мамина автівка стоїть біля будинку. Дідько. Аж тут пригадую нашу розмову про Пушинку, також відому як Ганнібал Лектер котячого світу. Я штовхаю вхідні двері, вішаю пальто на поруччя сходів і йду до кухні.
Мама сидить за столом, а Пушинка — дякувати Богу — у переносному кошику біля її ніг. Хлоя стоїть коло стільниці з кухонними шафками і варить каву. Вона одягнена доволі скромно, як для Хлої, у мішкувату кофтину, леґінси і смугасті шкарпетки.
Попри це я все одно відчуваю, що мама випромінює ауру невдоволення. Їй не подобається Хлоя. Та я на це й не сподівався. Ніккі їй теж ніколи не подобалась. Є такі дівчата, котрі ніколи не сподобаються моїй мамі, і це, звісно ж, саме той тип дівчат, у яких я закохуюся по самі вуха.
— Еде… Нарешті, — каже мама. — Де ти був?
— Я… е-е-е… вирішив трохи прогулятися.
До мене обертається Хлоя.
— І ти навіть не подумав повідомити мене про візит своєї мами?
Обоє свердлять мене очима. Таке враження, ніби це я винен у тому, що вони на дух одна одну не терплять.
— Вибачте, — кажу я. — Я згубив лік часу.
Хлоя звучно опускає чашку перед моєю мамою і кидає мені:
— Звари собі кави. А я в душ.
Вона виходить із кухні, мама переводить погляд на мене.
— Яка мила дівчина. Не можу уявити, чому в неї немає хлопця.
Я підходжу до кавоварки.
— Може, вона дуже перебірлива.
— Як скажеш.
Я ще не встигаю нічого відповісти, як вона додає:
— Маєш жахливий вигляд.
Я сідаю.
— Дякую. Вчора ввечері я отримав погані новини.
— Справді?
Я якомога стисліше переказую події останньої доби.
Мама потягує каву.
— Як це все сумно. Особливо коли пригадуєш, як помер його брат.
Я теж про це думав. Багато думав.
— Доля іноді буває жорстокою, — каже мама. — Знаєш, чомусь мене це зовсім не дивує.
— Не дивує?
— Ну, мені завжди здавалося, що Міккі не дуже таланило в житті. Спершу його брат. Потім та жахлива аварія з Ґевіном.