— То була його провина, — обурено заперечую я. — Він був за кермом. А Ґев через нього опинився в інвалідному візку.
— І з такою провиною тяжко жити, його напевне мучило сумління.
Я роздратовано витріщаюся на неї. Мама завжди полюбляє дивитися на речі з протилежної позиції, та це навіть добре, поки не зачіпає тебе, твоїх друзів чи твої переконання.
— Щось я не помітив, щоб йому було важко в житті, особливо в такій дорогій сорочці й з такими блискучими відбіленими зубами.
Мама проігнорувала мої слова, як вона завжди чинила ще тоді, коли я хлопчаком говорив щось таке, що, на її думку, навіть не заслуговувало на коментар.
— Він хотів написати книжку, — кажу я.
Вона опускає чашку на стіл, її обличчя набуває занепокоєного виразу.
— Про те, що сталося, коли ви були дітьми?
Я киваю.
— Він хотів, щоб я йому в цьому допоміг.
— І що ти йому відповів?
— Сказав, що подумаю.
— Он як.
— Це ще не все. Він сказав, що знає, хто насправді її вбив.
Мама дивиться на мене своїми великими карими очима. Навіть у сімдесят вісім вони досі проникливі та ясні.
— Ти йому повірив?
— Не знаю. Можливо.
— Він говорив іще щось про ті події?
— Начебто ні. А чому ти питаєш?
— Просто цікаво.
Однак мама ніколи не питає про щось просто з цікавості. Мама ніколи не питає просто так.
— У чому річ, мамо?
Вона вагається.
— Ма-а-а-мо!
Вона кладе свою холодну зморщену долоню на мою.
— Не зважай. Мені шкода, що так сталося з Міккі. Я знаю, що ви впродовж багатьох років не бачилися, проте колись ви були друзями. Ти напевно дуже засмучений.
Я хочу щось заперечити, аж тут двері до кухні відчиняються й заходить Хлоя.
— Хочу долити собі кави, — каже вона, підіймаючи свою філіжанку. — Я вам не заважаю?
Я зиркаю на маму.
— Ні, — відповідає вона. — Зовсім ні. Я вже збиралася йти.
Перед виходом мама залишає кілька величеньких пакунків, які, вочевидь, життєво необхідні для комфорту і гарного самопочуття Пушинки.
Згадуючи попередні відвідини Пушинки, я припустив, що все, чого вона потребувала для комфорту і гарного самопочуття, — це пташенята й мишенята, яких вона потрошила, зазвичай на моєму ліжку, доки я мучився від похмілля, або на кухонному столі, коли я їв.
Я випускаю кицьку з кошика, і ми підозріливо дивимось одне на одного, а тоді вона застрибує до Хлої на коліна й по-котячому самовдоволено потягується.
Я проти жорстокого поводження з тваринами, але для Пушинки можу зробити виняток.
Я залишаю цю парочку, що примостилася на канапі та вдоволено муркоче (не певен, хто муркоче більше — Хлоя чи Пушинка), а сам підіймаюся до свого кабінету, відмикаю шухляду в столі та виймаю простий коричневий конверт. Запихаю його до кишені та спускаюся вниз.
— Я до крамниці, — гукаю я і ще до того, як Хлоя вручить мені список покупок завтовшки з «Війну і мир», квапливо виходжу з дому.
Сьогодні ринковий день. Вулиці вже заповнені автівками, котрим забракло місця на стоянках. Невдовзі приїдуть фургончики і вузькі тротуари заюрмлять туристи, які витріщатимуться на карти «Google» і тицятимуть смартфонами в кожну будівлю зі сволоком чи стріхою.
Я заходжу до невеличкої крамниці на розі, купляю пачку цигарок і запальничку. Перетинаю все місто й підходжу до «Буйвола». При шинквасі Черил, а Ґева, чи не вперше на моїй пам’яті, немає на його звичному місці за крайнім столом.
Я ще не встигаю дійти до барної стійки, як Черил підводить голову і каже:
— Його тут немає, Еде… і він уже знає.
Я знаходжу Ґева на дитячому майданчику. На тому старому, де ми колись збиралися в дитинстві спекотними літніми днями, гризли тверді льодяники і жували зацукровані желейки. На тому дитмайданчику, де ми знайшли малюнки, які привели нас до її тіла.
Він сидить у візку недалечко від лавки. Звідти добре видно, як виблискує на сонці річка, а на вітрі розвіваються прив’язані до дерев поліційні стрічки, що оточують те місце, де з води витягли тіло Міккі.
Я прочиняю хвіртку, і вона пронизливо рипить. Мотузяні гойдалки, як і колись, закручені за верхню перекладину. На землі валяється сміття, трапляються недопалки, деякі дуже підозрілі на вигляд. Я бачив, що Денні Меєрс зі своєю бандою ошиваються тут вечорами. Але вдень більше ніхто сюди не приходить.
Ґев не обертається, коли я підходжу, хоч він напевне чув, як скрипнула хвіртка. Я сідаю біля нього на лавку. У нього на колінах лежить паперовий пакет. Він простягає його мені. Всередині я знаходжу різноманітні цукерки нашого дитинства. Хоч мені й не дуже хочеться, я беру одну желейну літаючу тарілку.