— Це коштувало мені три фунти, — промовив він. — Купив у тій модній крамниці солодощів. Пригадуєш, як ми колись могли купити повний пакет усього за двадцять пенсів?
— Точно. Тому в мене й було стільки запломбованих зубів.
Ґев осміхається, але виходить якось силувано.
— Черил казала, що ти знаєш про Міккі, — кажу я.
— Угу. — Він виймає з пакета білу мишку і кидає її до рота. — І я навіть не вдаватиму, що мені шкода.
Я б йому повірив, от тільки бачив, що в нього червоні очі, а його голос звучав якось глухо. У дитинстві Гладкий Ґев і Металевий Міккі були найкращими друзями, аж поки все не почало розвалюватися. Задовго до тієї аварії, хоча вона й стала останнім іржавим цвяхом у зогнилій і розтрісканій труні їхньої дружби.
— До мене приходила поліція, — сповіщаю я. — Я був останнім, хто бачив Міккі того вечора.
— Це ж не ти штовхнув його у воду?
Я не всміхаюся. Не певен навіть, що це був жарт. Ґев дивиться на мене і супить брови.
— То був нещасний випадок?
— Напевно.
— Напевно?
— Вони дещо знайшли в кишені Міккі, коли витягли його тіло з річки.
Я озираюся на парк. Нелюдно. Уздовж річки повільно гуляє чолов’яга з собакою на повідку.
Я виймаю свого листа і простягаю його Ґеву.
— Ось це, — кажу я.
Він схиляється над листом. Я чекаю. Ґев завжди вмів майстерно приховувати емоції, навіть у дитинстві. Він міг збрехати не гірше від Міккі. Я відчуваю, що зараз він зважує, чи сказати чергову брехню.
— Уже бачив таке раніше? — питаю я.
Він киває і врешті стомлено каже:
— Так. І я такий отримав. І Гоппо теж.
— Гоппо?
Я обмірковую почуте і на мить, нехай це безглуздо, відчуваю таку знайому з дитинства обра`зу, що вони мені не сказали. Що вони вилучили мене зі свого гурту.
— Чому ви нічого мені не сказали? — питаю я.
— Ми вирішили, що це якийсь дурнуватий жарт. А ти що подумав?
— Я теж так гадав. — Я на мить замовкаю. — А тепер, коли Міккі помер, почав сумніватися.
— Гарна кульмінація.
Ґев запихає руку до пакета з цукерками, виймає желейну пляшечку коли і запихає її до рота.
Якусь хвилину я уважно його роздивляюся.
— Чому ти так ненавидиш Міккі?
Він голосно гигикнув.
— Ти справді мене про це питаєш?
— Причина та сама? Аварія?
— Мені здається, що це таки вагома причина, хіба ні?
Він має рацію. От тільки мені раптово здається, що він щось приховує. Запхнувши руку до кишені, я виймаю невідкриту пачку цигарок «Marlboro Light».
Ґев витріщається на мене.
— Коли це ти знову почав курити?
— Не почав. Поки що.
— Можна й мені одну?
— Та ти, напевно, жартуєш!
Ми обоє всміхаємося. Майже щиро.
Я відкриваю пачку і витягаю дві цигарки.
— Я гадав, що ти теж кинув.
— Кинув. Але сьогодні ідеальний день для невеличкого порушення правил.
Я простягаю йому цигарку. Прикурюю свою і передаю йому запальничку. Від першої затяжки мене трохи нудить і паморочиться в голові, але це відчуття збіса приємне.
Ґев видихає хмарку диму і каже:
— Чорт, ця зараза на смак як купа смердючого кінського лайна. — Він дивиться на мене. — Але збіса класного лайна, шановний.
Ми обидва всміхаємось.
— Отже, — кажу я. — Якщо ми вже ламаємо правила, може, поговорімо про Міккі?
Він опускає голову, й усмішка згасає.
— Ти знаєш про аварію? — він махає цигаркою. — Дурне питання. Звісно, ти знаєш.
— Я знаю те, що казали люди, — відповідаю я. — Мене там не було.
Ґев супиться, пригадуючи.
— Ні, тебе не було.
— Здається, я тоді вчився.
— Ну, того вечора Міккі був за кермом. Як завжди. Ти ж знаєш, як він любив те своє маленьке «Пежо».
— Гасав на ньому, як навіжений.
— Ага. Тому він ніколи не пив. Йому більше подобалося кермувати. А я? Я залюбки напивався до чортиків.
— Ми були підлітками. Саме це вони й роблять.
Тільки не я. Не в той час. Та звісно ж, відтоді я добряче надолужив недопите.
— На тій вечірці я справді нализався. Як дурень. Нажлуктився так, що ледве тримався на ногах. Коли я почав блювати на кожному кроці, Тіна і Річ захотіли мене здихатися та вмовили Міккі відвезти мене додому.
— Але Міккі теж пив, хіба ні?
— Як з’ясувалося. Не пам’ятаю, щоб він щось пив на вечірці, а втім, я мало пам’ятаю про ту ніч.