— Він перевищив припустиму норму, коли його перевіряли на вживання алкоголю?
Ґев киває.
— Так. Але він сказав, що хтось підлив алкоголь у його напій.
— Коли він тобі про це сказав?
— Він приходив відвідати мене в лікарні після того, як вийшов з коми. Він навіть не перепросив, одразу почав виправдовуватися, що насправді-то він не винен. Хтось підлив алкоголь у його напій, а якби я сам так не напився, йому не довелося б везти мене додому.
Типовий Міккі. Завжди скидає провину на когось іншого.
— Розумію, чому ти досі його ненавидиш.
— А я не розумію.
Я витріщаюся на Ґева, цигарка застигла в моїй руці напівдорозі до рота.
— Я розумів раніше, — каже він. — Тривалий час я намагався переконати себе, що це його провина, але так і не зміг.
— Тепер уже я не розумію.
— Я не говорю про Міккі, та впродовж усіх цих років не хотів його бачити зовсім не через аварію.
— Яка ж тоді причина?
— Усе тому, що він нагадує мені: я заслужив на геть усе, що зі мною сталося. Я заслужив сидіти в цьому візку. Це карма. За те, що я вчинив.
Раптом я знову чую голос містера Геллорана: «Карма. Ти пожинаєш те, що сам посієш. Якщо ти робиш комусь зло, воно зрештою повертається до тебе і дає копняка під зад».
— Що ти зробив? — питаю я.
— Я вбив його брата.
1986 рік
Окрім помешкань жителів Андербері, мама Гоппо також прибирала початкову школу, церковну залу та саму церкву.
Так ми й дізналися про отця Мартіна.
Ґвен Гопкінс, як завше, приїхала до церкви святого Томи о 6:30 недільного ранку, щоб вимити підлогу і стерти пилюку перед першою службою о 9:30 (схоже, недільний відпочинок не стосувався тих, хто працював на отця Мартіна). Годинники ще не перевели назад, отож було ще досить темно, коли вона підійшла до великих дубових дверей, вийняла ключа, якого зберігала на гачку в кухні, і запхала його до замкової шпарини.
Усі ключі від будинків, які вона прибирала, разом з адресами їхніх власників, висіли на гачках у неї на кухні. Не дуже безпечно, зважаючи на те що мама Гоппо курила, тому частенько серед ночі виходила надвір через задні двері й іноді забувала їх замикати.
Того ранку, як вона пізніше розказувала поліції (і газетярам), вона помітила, що ключ від церкви висів не на тому гачку. Вона не звернула на це уваги, так само як і на те, що задні двері не замкнено, бо, за її словами, вона була трохи забудькувата, хоча зазвичай вішала ключі на відповідні гачки. Та проблема полягала в тому, що всі знали, де вона ті ключі зберігала. Направду дивно, що ніхто раніше не скористався ними, щоб когось пограбувати.
А варто було лише прослизнути на кухню, взяти ключі та спокійнісінько зайти до чужого будинку, коли господарів не буде вдома. Може, ви б узяли якусь дрібничку, зникнення якої вони б навіть не помітили. Приміром, якусь крихітну прикрасу чи ручку з шухляди. Щось геть нецінне, щоб згодом вони подумали, що самі кудись цю річ поділи. Може, ви так і вчинили б. Якби були людиною, котра полюбляє збирати всяку всячину.
Першим тривожним знаком для Ґвен стало те, що церковні двері були незамкнені. Але вона не звернула на це уваги. Може, отець прийшов раніше. Іноді він прокидався вдосвіта і вона зустрічала його в церкві, коли він перечитував свої проповіді. Лише коли зайшла в неф, Ґвен запідозрила, що щось не так. Щось зовсім не так.
У церкві було світліше, ніж завжди.
Зазвичай лави і кафедра в кінці нефу ховались у густому непроглядному мороці. Того ранку вони тьмяно біліли на тлі загальної пітьми.
Напевно, вона завмерла. Мабуть, волосинки на її шиї стали дибки. Далебі, її сповнив той невиразний тремтливий страх, що його ми списуємо на злі жарти нашої уяви, хоч насправді злий жарт полягає в тому, що ми самі обманюємо себе, переконуючи, що все добре.
Ґвен мимовільно перехрестилась і, намацавши біля дверей вмикача, увімкнула світло. Лампи на всіх стінах — старі, деякі поламані та вже давно потребували заміни — задзижчали й поступово засвітилися.
Ґвен скрикнула. Церква була покрита малюнками. Вони були всюди — на кам’яній підлозі, на дерев’яних лавах і навіть на кафедрі. Хоч куди глянь, усюди десятки і сотні білих крейдяних чоловічків. Одні танцювали, інші розмахували руками. Вульгарні теж траплялися. Крейдяні чоловіки зі здоровенними пенісами. Крейдяні жінки з величезними грудьми. Та найгіршими, певно, були крейдяні чоловічки-вішальники із зашморгами на шиї. Це має вигляд химерний і навіть лячний. Не те що лячний — збіса страшний.