Ґвен була за крок від того, щоб розвернутись і втекти. Впустити відро зі швабрами та чкурнути з церкви так швидко, як тільки нестимуть її худі бліді ноги. Якби вона це зробила, могло б бути надто пізно. Утім, вона затрималась. І якраз тієї миті почула приглушений звук. Ледь чутний, кволий стогін.
— Агов! Тут хтось є?
Знову стогін, трохи гучніший. Вона не могла його зігнорувати. Стогін болю.
Жінка знову перехрестилася — цього разу свідомо — і рушила до проходу між лавами, хоч волосся їй ставало дибки і вона вся вкрилася сиротами.
Ґвен знайшла священика за кафедрою. Згорнувшись клубочком, він лежав на підлозі. Він був голий, залишилася тільки колоратка.
Колись біла, тепер вона була заплямована кров’ю. Його добряче гатили по голові. Ще один удар — і він би не вижив, казали лікарі. Смерть змилостивилась над ним, якщо це можна назвати «милосердям».
Отця били не тільки в голову, криваві рани були ще й на спині. Вирізані ножем, дві довгі зазубрені смуги тягнулися від лопаток до сідниць. Тільки після того як змили кров, усі побачили, що то були…
Крила янгола.
Отця Мартіна забрали до лікарні й під’єднали до численних трубок і всіляких апаратів. Він дістав ушкодження мозку, тож лікарі мали з’ясувати, наскільки воно серйозне і чи треба його оперувати.
Ніккі взяла до себе одна з протестувальниць її батька — старша жіночка з кучерявим волоссям і товстими окулярами. Проте дівчинка прожила в неї недовго. Десь через день до будинку священика під’їхала дивна автівка. Яскраво-жовта «Міні»[17], обліплена купою наклейок — написами «Ґрінпіс», «Боротьба зі СНІДом», веселками і всякою такою всячиною.
Сам я її не бачив. Я почув про неї від Ґева, який чув від батька, якому розказав якийсь чолов’яга в пабі. З автівки вийшла жінка. Висока, з рудим волоссям, яке майже сягало її талії, одягнена в комбінезон, зелену куртку-парку та армійські черевики.
«Схожа на одну з тих демонстранток біля Ґрінгем-Коммон»[18].
Та згодом з’ясувалося, що жінка приїхала не з Ґрінгем-Коммон. Вона приїхала з Борнмута і була мамою Ніккі.
Вона не померла, як ми всі думали. Вона була жива-живісінька. Таку історію вигадав отець Мартін і всі, включно з Ніккі, у неї повірили. Вочевидь, дружина покинула його, коли Ніккі була зовсім маленька. Я точно не знав, чому вона це зробила, та ніяк не міг зрозуміти, чому мама покинула свою дитину. А тепер вона повернулась і Ніккі мала переїхати до неї, адже, крім мами, у неї не залишилось інших живих родичів, а батько у своєму стані більше не міг про неї дбати.
Лікарі зробили операцію і сказали, що йому має покращати, а можливо, він навіть зможе цілком видужати, хоча й не були в цьому переконані. Важко знати щось напевне, коли йдеться про травми голови. Священик міг самостійно сидіти в кріслі. Міг їсти і пити, міг навіть, з невеличкою допомогою, ходити до туалету. Але він не міг — чи не хотів — говорити, і лікарі достеменно не знали, чи отець взагалі розумів те, що йому казали.
Його перевели до якогось пансіонату для людей, у яких не все гаразд із мозком, аби він там «видужував», як казала моя мама. Все оплатила церква. Мабуть, так воно було найкраще, бо сумніваюся, що мама Ніккі мала стільки грошей, та й навряд чи вона б схотіла за нього платити.
Наскільки мені відомо, вона ніколи не приводила Ніккі його відвідати. Може, так вона хотіла помститися чоловікові. Протягом усіх цих років він казав Ніккі, що її мама померла і забороняв жінці бачитися з донькою. А може, Ніккі сама не хотіла його відвідувати. Якщо так, її можна зрозуміти.
Лиш одна людина навідувала його регулярно, щотижня, не пропускаючи жодного візиту. І це не хтось із його парафіян, навіть не один із його вірних «янголів». Його відвідувала моя мама.
Я ніколи не розумів, чому вона це робила. Вони ж ненавиділи одне одного. Отець Мартін наговорив і наробив моїй мамі стільки всього жахливого. Та якось вона сказала мені: «У цьому й річ, Едді. Тобі треба зрозуміти, що добра людина — не обов’язково та, яка співає церковні гімни чи молиться до якогось міфічного бога, носить розп’яття й щонеділі ходить до церкви. Доброю людину робить її ставлення до інших. Добра людина не потребує релігії, бо вона наповнюється світлом від того, що робить добрі справи».
— Тому ти його відвідуєш?
Мама якось дивно всміхнулась.
— Не зовсім. Я навідуюся до нього тому, що мені його шкода.
Одного разу я пішов з нею. Сам не знаю чому. Можливо, мені кортіло побути з мамою, бо вона й далі працювала не покладаючи рук і я майже її не бачив. А може, то була лише нездорова дитяча цікавість.
17
«
18
Ґрінгем-Коммон — військово-повітряна база неподалік Ньюбері у графстві Беркшир, де до 1989 року розміщувались американські крилаті ракети. Коло бази постійно чергували жінки-демонстрантки з організації «Жінки за мир» на знак протесту проти наявності ракет на території Великої Британії.