Тоді продзвенів дзвоник до пообідніх уроків, і цю тему хоча й не закрили, проте на деякий час відклали.
Коли я повернувся зі школи, на під’їзній доріжці стояла невідома автівка, а тато сидів на кухні з чоловіком і жінкою в безформних сірих костюмах. Обоє здавалися суворими й непривітними.
Тато сидів спиною до мене, та з його пози на стільці я міг уявити, що його обличчя схвильоване, а кущисті брови насуплено зійшлися на переніссі.
Я не встиг більше нічого роздивитися, бо з кухні вийшла мама, зачинила за собою двері й відігнала мене в коридор.
— Хто вони? — запитав я.
Мама була не з тих людей, які прикрашають правду.
— Детективи, Едді.
— Поліція? Навіщо вони прийшли?
— Вони просто хотіли поставити нам із татом кілька запитань про отця Мартіна.
Я уважно дивився на неї, серце почало калатати швидше.
— Чому?
— Це проста формальність. Вони опитують багатьох людей, які його знали.
— Вони не говорили з татом Гладкого Ґева, а він знає всіх.
— Не починай, Едді. Йди і подивися телевізор, поки ми тут закінчимо.
Мама ніколи не пропонувала мені дивитись телевізор. Зазвичай вона навпаки забороняла, доки я не зроблю домашнє завдання, тому я точно знав: трапилося щось серйозне.
— Я хотів попити.
— Принесу.
Я не відривав від неї погляду.
— Мамо, щось сталося? Вони ж не думають, що тато щось накоїв?
Її очі посмутніли. Мама поклала руку мені на плече і легенько його стисла.
— Ні, Едді. Твій тато не зробив нічого поганого. Зрозумів? А тепер іди. Я зараз принесу тобі сік.
— Добре.
Я зайшов до вітальні й увімкнув телевізор. Сік мама так і не принесла. Та мені було байдуже. Невдовзі після того поліціянти пішли. Тато пішов з ними. Я добре розумів, що це не віщувало нічого доброго. Анітрохи.
Як з’ясувалося, тато вийшов прогулятись якраз того вечора, коли напали на отця Мартіна, але він дійшов тільки до «Буйвола». Батько Гладкого Ґева засвідчив, що він був у пабі й пив віскі (мій тато зрідка пив, та якщо вже таке траплялося, він ніколи не пив пиво, як інші чоловіки, тільки віскі). Батько Гладкого Ґева перекинувся з ним кількома словами, але того вечора він був дуже заклопотаний, і лише додав: «Я завжди бачу, коли відвідувач воліє побути наодинці». А ще зазначив, що не дуже хотів доливати моєму татові перед тим, як він пішов, незадовго до закриття.
Тато мало пам’ятав про той вечір, але пригадав, що дорогою додому зупинився посидіти на лавці біля церкви. Хтось бачив його там близько півночі. Мама сказала поліції, що тато повернувся десь о першій ночі. Поліція не змогла точно визначити, коли напали на отця Мартіна, але припускала, що це трапилося десь між північчю і третьою ночі.
Швидше за все, поліції бракувало доказів проти тата, хоч тої бійки на вечірці й погроз моїй мамі виявилося досить, щоб забрати його у відділок для подальшого допиту. Може, вони навіть затримали б його, якби не містер Геллоран.
Наступного дня він прийшов до відділку і сказав, що бачив, як мій батько тієї ночі спав на лавці біля церкви. Переживаючи, щоб з ним нічого не сталося, він розбудив його і допоміг дійти додому, лише до брами. Це було між північчю і першою ночі. Дорога забрала добрячих сорок хвилин (хоч до нашого будинку було йти якихось десять), бо тато був у надзвичайно нетверезому стані.
І ні, сказав поліції містер Геллоран, на татовому одязі не було слідів крові й він не проявляв агресії. Він просто був п’яний і надміру емоційний.
Фактично, його свідчення виправдали мого тата. На жаль, вони також призвели до запитань, що містер Геллоран робив біля церкви в такий пізній час, і таким чином усі дізналися про Вальсову Дівчину.
2016 рік
Ми гадаємо, що нам потрібні відповіді. Насправді нам потрібні правильні відповіді. Така вже людська природа. Ми ставимо запитання і сподіваємося дізнатися ту правду, яку хочемо почути. Одначе вся заковика в тому, що ми не можемо обирати правду. Правда має звичку просто бути правдою. Єдиний вибір, який у нас є, — це вірити або не вірити в неї.
— Ти вкрав велосипед Шона Купера? — питаю в Ґева.
— Я знав, що він часто залишав його на ніч коло будинку. Він вважав себе таким крутим хлопцем, в якого ніхто б не насмілився вкрасти велик. А я це зробив. Щоб йому напаскудити. — Він замовкає. — Я ніколи не подумав би, що він кинеться в річку і спробує його витягти. Ніколи б не подумав, що він утопиться.