Ні, звісно ж, ні. Але всі знали, як сильно Шон Купер любив свій велосипед. Гладкий Ґев міг би здогадатися, що та крадіжка неодмінно матиме поганий кінець.
— Навіщо ти це зробив? — цікавлюся.
Ґев випускає кільце диму.
— Я бачив, що він з тобою зробив. Того дня на дитячому майданчику.
Його зізнання ніби удар кулаком у живіт. Тридцять років минуло, а мої щоки досі палають від сорому, коли згадую про той день. Шорсткий асфальт обдирає мої коліна. Солодкаво-кислий присмак у роті.
— Я був у парку, — веде далі він. — Я бачив усе й нічим не зарадив. Я просто стояв як укопаний. Тоді я побачив, як до вас підбіг містер Геллоран, і сказав собі, що тепер усе добре. Але ж це було зовсім не так.
— Ти все одно нічим не зміг би мені допомогти, — кажу я. — Вони б і з тебе познущалися.
— Та я ж міг принаймні спробувати. Друзі — це твоє все, пам’ятаєш? Я завжди так казав, а коли дійшло до справи, я тебе підвів. Я дозволив Шонові Куперу залишитися безкарним. Ми всі йому це дозволили. У наш час він загримів би за таке до в’язниці. А тоді ми всі мало не до смерті його боялися. — Ґев дивиться на мене лютими очима. — Він був не просто хуліганом. Він був довбаним психопатом.
Ґев має рацію. Частково. Не впевнений, що Шон Купер був психопатом. Садистом — безперечно. Та це, до певної міри, можна сказати про більшість дітей. Хто знає, може, подорослішавши, він би змінився. Я думаю про те, що сказав мені на цвинтарі містер Геллоран: «Він не дістав нагоди змінитися».
— Щось ти затих, — промовив Ґев.
Я дужче затягуюся цигаркою. Від дози нікотину мені гудить у вухах.
— Уночі, після смерті Шона Купера, хтось намалював перед моїм домом крейдяного чоловічка, який тонув. Ніби якесь повідомлення.
— Це не я.
— Тоді хто?
Ґев загасив недопалок цигарки об лавку.
— Хто його знає? Кому воно треба? Кляті крейдяні чоловічки. Це єдине, що всі пам’ятають про те літо. Людей більше цікавлять ті дурнуваті малюнки, аніж ті, хто тоді постраждав.
Правда. Однак і те, і те незмінно між собою пов’язане. Як курка і яйце. Що було першим? Крейдяні чоловічки чи вбивство?
— Еде, ти єдиний, хто про це знає, — каже Ґев.
— Я нікому не розповім.
— Знаю. — Він зітхає. — Чи робив ти колись щось таке, про що не міг розказати навіть найближчим друзям?
Я гашу свій недопалок, сплющуючи його до самого фільтру.
— Я впевнений, що всі колись таке робили.
— Знаєш, що мені якось сказала одна людина? Таємниці схожі на сраки: у всіх вони є, тільки деякі брудніші за інші.
— Яке гарне порівняння.
— Еге ж. — Він сміється. — Справжнісінька купа лайна.
Я вертаюся додому, коли вже починає вечоріти. Відмикаю двері, заходжу до кухні та відразу морщу носа через неприємний запах наповнювача для котячого туалету. Заглядаю у пластмасовий лоток. Начебто ніяких відходів. Що може бути добре, а може стати й приводом хвилюватись — усе залежить від того, на якому рівні лиходійства Пушинка перебуває сьогодні. Я нагадую собі перевірити капці, перш ніж узуватиму їх.
Пляшка віскі спокусливо стоїть на столі, та замість того (щоб не потерпати з похмілля і таке інше) я беру в холодильнику бляшанку пива й іду нагору. На мить затримуюся біля дверей до кімнати Хлої. Звідти не долинає жодного звуку, та я відчуваю слабку вібрацію дощок на підлозі, а це, ймовірно, означає, що вона слухає музику в навушниках. От і добре.
Я прокрадаюся до своєї кімнати і зачиняю двері. Ставлю пиво на стіл, присідаю навпочіпки і відсуваю комод біля вікна. Він важкий і трохи шаркає по старій підлозі, та я не зважаю на шум. Коли Хлоя слухає музику, це зазвичай така гучність, від якої тріскають барабанні перетинки. Може статися невеликий землетрус, а вона навіть не помітить.
Я витягаю стару викрутку, яку тримаю в шухляді з білизною, і підважую нею дошки на підлозі. Чотири дошки. Більше, ніж у дитинстві. Тепер я маю значно більше таємниць.
Я виймаю із заглибини одну з двох коробок, відкриваю і роздивляюся її вміст. Беру найменший предмет і дбайливо розгортаю папір. Усередині одна золота сережка-кільце. Це не справжнє золото, а дешева біжутерія, трохи потьмяніла від часу. Якусь хвильку я тримаю її в руці, відчуваю, як метал нагрівається в моїй долоні. Здається, це перша річ, яку я в неї забрав. Того дня на ярмарку, коли все почалося.
Я розумію, що відчуває Ґев. Якби він не крав велосипед Шона Купера, той міг би зараз бути живий. Однісінька дурна дитяча витівка, котра призвела до такої жахливої трагедії. Я не кажу, що Ґев міг передбачити такі наслідки. Я теж не міг. Та мене однаково охоплює якесь дивне відчуття. Щось схоже на збентеження. Провину, хоча не зовсім. Якесь двоїсте відчуття. Відповідальність. За все, що трапилося.