Я все ще почувався трохи налякано і не зовсім зручно, коли залишив велосипед на ґанку й постукав у двері. Містер Геллоран відчинив не відразу. Тож я мав час повагатися, чи, може, краще піти, і навіть подумав, що його немає вдома, хоча автівка стояла перед будинком. А потім двері відчинились і переді мною з’явився містер Геллоран.
Він якось змінився. Цей чоловік завжди був худорлявим, але тепер, здавалося, геть усох. Його шкіра, якщо таке взагалі можливо, мала вигляд іще блідіший. Волосся спадало на очі, а одягнений він був у джинси й чорну сорочку, яка ще більше підкреслювала його жилаві руки з виразними синіми венами, що так чітко вирізнялися під його блідою шкірою. Того дня він справді скидався на якусь химерну нелюдську істоту. На Крейдяну Людину.
— Привіт, Едді.
— Привіт, містере Геллоран.
— Що ти тут робиш?
Гарне питання, бо зараз, опинившись на його порозі, я й сам не знав, навіщо прийшов.
— Твої батьки знають, що ти тут?
— Ем-м… ні.
Він легенько насупився, вийшов на ґанок і роззирнувся. Тоді я не второпав, для чого він це зробив. Та пізніше я збагнув: на додачу до всіх звинувачень йому ще бракувало, щоб хтось побачив, як він запрошує до себе підлітка. Припускаю, що він навіть хотів мене прогнати, а тоді подивився на мене і спокійнішим голосом сказав:
— Проходь, Едді. Хочеш чогось випити? Соку або молока?
Насправді я не хотів пити, та відмовлятися було б неввічливо, тому відповів:
— Е-е-е… я не проти випити молока.
— Добре.
Я пішов за ним до крихітної кухні.
— Сідай.
Я сів на хисткий дерев’яний стілець. Кухонний стіл та інші поверхні були заставлені коробками. Не менше їх було й у вітальні.
— Ви їдете? — запитав я, і це було безглуздо, бо я й так знав, що він їде.
— Так, — відказав містер Геллоран, вийняв з холодильника пакет молока і, перевіривши на ньому дату, взявся шукати у коробках якусь склянку. — Переберуся до своєї сестри в Корнуолл.
— Так? А я думав, що ваша сестра померла.
— Я маю ще одну сестру, старшу. Її звуть Крісті.
— Зрозуміло.
Містер Геллоран подав мені молоко.
— Усе гаразд, Едді?
— Я… е-е-е… я хотів подякувати за те, що ви зробили для мого тата.
— Я нічого не робив. Я лише сказав правду.
— Так, але ви не мусили цього робити, і якби ви не…
Я обірвав на півслові. Це було нестерпно. Куди гірше, ніж я собі уявляв. Я не хотів тут бути. Я волів піти, та відчував, що не зможу.
Містер Геллоран зітхнув.
— Едді, усе, що сталося, не має жодного стосунку ні до твого тата, ані до тебе. Зрештою, рано чи пізно я все одно збирався поїхати.
— Через Вальсову Дівчину?
— Ти маєш на увазі Елізу?
— А, так, — кивнув я й відсьорбнув молока. На смак воно було трохи прокисле.
— Ми подумали, що найкраще буде почати все спочатку. Для нас обох.
— То вона поїде з вами в Корнуолл?
— Можливо, з часом приїде. Сподіваюся.
— Люди говорять про вас бридкі речі.
— Я знаю. Але це все неправда.
— Знаю.
Та Геллоран, мабуть, подумав, що недосить мене переконав, і тому додав:
— Еліза — особлива дівчина, Едді. Я не думав, що так станеться. Я лише прагнув допомогти їй, хотів бути їй другом.
— То чому ви не могли бути просто друзями?
— Ти краще зрозумієш мене, коли подорослішаєш. Ми не вибираємо, у кого закохатися. Ми не вибираємо тих, хто дарує нам щастя.
Одначе він не скидався на щасливого. Мав зовсім не такий вигляд, який мають закохані. Він був сумний і ніби трохи розгублений.
Я їхав додому і сам почувався збентеженим і трохи розгубленим. Неквапом підкрадалася зима, й о третій годині пообіді день уже починав розповзатися, перетворюючись на туманні сутінки.
Усе здавалося холодним, похмурим і безнадійно втраченим. Наша банда розпалася. Ніккі жила з мамою в Борнмуті. Міккі знайшов собі нових паскудних друзяк. Я досі дружив з Гоппо і Гладким Ґевом, але тепер усе змінилося. У гурту з трьох товаришів є свої вади. Я завжди думав, що Гоппо був моїм найкращим приятелем, та іноді траплялося, що я заходив покликати його надвір, а він уже десь гуляв із Гладким Ґевом. Це викликало зовсім інше відчуття — обра`зу.
Мама з татом теж змінилися. Після нападу на отця Мартіна протести біля маминої клініки поступово припинилися. «Ніби відтяли голову змії», — казав тато. Проте якщо мама трохи розслабилась, тато, либонь, ще більше напружився й не знаходив собі місця. Можливо, усі ті клопоти з поліцією так попсували йому нерви, а може, то було щось інше. Він зробився забудькуватим і дратівливим. Бувало, що я натрапляв на нього, коли він сидів у кріслі, утупившись поперед себе, ніби чогось чекав, але не знав, чого саме.