Я схиляюся й розгортаю його. Моє пальто. Я здивовано на нього витріщаюся. Зім’яте, пожмакане і трохи вологе. Намагаюся пригадати, коли бачив його востаннє. Того вечора, коли до мене приходив Міккі. Я пам’ятаю, як вішав його дорогий піджак на сусідній гачок. А потім? Не можу пригадати, щоб одягав пальто після того.
А може, й одягав? Може, я накинув його, вийшов надвір на холодне й трохи вогке нічне повітря і… що було далі? Штовхнув Міккі в річку? Безглуздя якесь. Думаю, я пам’ятав би, як посеред ночі штовхав старого друга в річку.
Та невже, Еде? Бо ти чомусь не пам’ятаєш, як спустився вниз і розмалював камін крейдяними чоловічками. Ти чимало випив. Ти навіть не здогадуєшся, що ще ти міг зробити тієї ночі.
Я приглушую той набридливий голосок. У мене не було причин кривдити Міккі. Він зробив мені чудову пропозицію. А якщо Міккі дійсно знав, хто насправді вбив Вальсову Дівчину, якщо він міг виправдати містера Геллорана — я тільки зрадів би, хіба ні?
То що тоді твоє пальто робить на дні шафи, Еде?
Я уважно його роздивляюся. Проводжу пальцями по шорсткуватій вовні. А тоді помічаю ще дещо. На манжеті одного рукава. Кілька потьмянілих буро-червоних плям. Моє горло стискається.
Кров.
Доросле життя — лиш ілюзія. Якщо вже зайшла про це мова, то я не впевнений, що ми взагалі дорослішаємо. Ми просто робимося вищими й обростаємо додатковим волоссям. Іноді я й сам дивуюсь, як мені дозволили кермувати автівкою чи як це мене досі не спіймали на гарячому за розпиванням спиртного в пабі.
Під маскою дорослого життя, під шарами досвіду, який ми здобуваємо, поки невпинно минають роки, ми всього-на-всього діти, з розбитими колінами й зашмарканими носами, які потребують своїх батьків… і своїх друзів.
Фургончик Гоппо стоїть поблизу будинку. Завернувши за ріг, я бачу й самого Гоппо, який злазить зі старого велосипеда. На його кермі висять два великі пакети з хмизом, а в нього на спині напхом напханий наплічник. Спогади вертають мене до сонячних літніх днів, коли ми частенько разом верталися з лісу і Гоппо віз додому гілки й тріски для розпалювання каміна.
Хай там як, а я мимоволі всміхаюся, коли він перекидає ногу через сидіння велосипеда і ставить його на підпірку коло бордюру.
— Еде, що ти тут робиш?
— Я намагався тобі зателефонувати, але твій мобільний вимкнено.
— А, так. Я був у лісі. Там погано ловить сигнал.
Я киваю.
— Важко позбутися старих звичок.
Він осміхається.
— Мамина пам’ять, може, й підупадає, та вона нізащо не пробачить мені, якщо ми будемо платити за дрова.
А тоді його усмішка тьмяніє. Певно, через вираз на моєму обличчі.
— Щось трапилося?
— Ти чув про Міккі?
— Що він уже накоїв?
Я розкриваю рота, мій язик незграбно ворушиться, а потім мозок спрямовує його до потрібних слів.
— Він помер.
— Помер?
Кумедно, як люди завжди повторюють слова, хоча й правильно все почули. Ніби хочуть іще трохи відтермінувати те, що вже сталося.
За мить Гоппо питає:
— Як? Що сталося?
— Втопився. У річці.
— Господи! Як його брат.
— Не зовсім. Може, я зайду?
— Так, звісно.
Гоппо тягне велосипед коротенькою під’їзною доріжкою. Я йду за ним. Він відмикає двері. Ми заходимо до темного вузького коридору. Востаннє я бував у Гоппо ще в дитинстві, але навіть тоді ми не заходили далеко, бо в його домівці завжди був безлад.
Ми іноді бавилися на задньому дворі, та й то недовго, бо він був досить маленький. І часто траплялися купки собачого лайна. Деколи свіжого, подекуди засохлого.
У будинку солодкаво-затхло пахне зіпсованою їжею і дезінфікаційними засобами. Праворуч, крізь відчинені двері до вітальні, я бачу ту саму потерту квітчасту канапу з прокуреною жовтою оббивкою, застелену білим мереживним накривалом. В одному кутку стоїть телевізор. В іншому — судно й ходунці.
Мама Гоппо сидить у інвалідному візку з високою спинкою, збоку від канапи, і затуманеними очима дивиться якусь телепередачу. Ґвен Гопкінс завжди була невеличкою, та від недуги і віку вона зсохлася ще більше. Здається, ніби жінка загубилась у квітчастій сукні й зеленому кардигані. Її зап’ястя визирають із рукавів, ніби крихітні шматочки висушеного поморщеного м’яса.
— Мамо! — лагідно звертається до неї Гоппо. — Прийшов Ед. Ти пам’ятаєш Едді Адамса?
— Добридень, місіс Гопкінс, — кажу я трохи зависоким голосом, до якого чомусь зазвичай вдаються, коли розмовляють із літніми та хворими людьми.