Вона повільно повертається і мружить очі, намагаючись зосередитися. А може, це її мозок намагається знов узяти все під свій контроль. Згодом Ґвен осміхається, показуючи рівненькі кремово-білі зубні протези.
— Я пам’ятаю тебе, Едді. У тебе був брат. Шон?
— Та ні, мамо, — втручається Гоппо, — це Міккі. У Міккі був брат, якого звали Шон.
Вона сумриться, а тоді знову всміхається.
— А, так. Міккі. Як він поживає?
— У нього все чудово, мамо. Все чудово, — швиденько каже Гоппо.
— Добре, добре. Девіде, любий, можеш принести мені чаю?
— Звісно, мамо. — Він зиркає на мене. — Піду поставлю чайник.
Я стою на порозі вітальні та дивлюся на Ґвен, ніяково всміхаючись. У кімнаті чутно неприємний запах. Мабуть, судно вже давненько не чистили.
— Він славний хлопчик, — каже Ґвен.
— Так.
Вона супиться.
— Хто ти?
— Ед. Едді. Я друг Девіда.
— А, так. А де Девід?
— Вийшов до кухні.
— Ти впевнений? Я думала, що він пішов вигулювати собаку.
— Собаку?
— Мерфі.
— Точно. Ні, не думаю, що він пішов вигулювати Мерфі.
Вона махає рукою.
— А й справді. Мерфі помер. Я мала на увазі Бадді.
Бадді був у Гоппо після Мерфі. Він теж уже помер.
— Так, звісно.
Я киваю. Вона киває у відповідь. Ми киваємо одне одному. Ми б мали чудовий вигляд на задньому сидінні автівки.
Ґвен нахиляється до мене через бильце візка.
— Я пам’ятаю тебе, Едді, — каже вона. — Твоя мама вбивала дітей.
Подих застряє мені в горлі. Ґвен і далі киває й усміхається, але тепер я помічаю, що її усміх змінився. Губи скривились, а пусті до того блакитні очі враз проясніли.
— Не хвилюйся. Я їм не скажу. — Вона нахиляється вперед, тремтливим пальцем торкається носа і повільно підморгує. — Я вмію зберігати таємниці.
— А ось і я. — До вітальні заходить Гоппо з чашкою чаю. — Усе гаразд?
Я кидаю погляд на Ґвен, та її очі знову затуманюються.
— Так, — кажу я. — Ми трохи розмовляли.
— Добре. Мамо, твій чай. — Він ставить чашку на стіл. — Не забувай, що він гарячий. Не пий одразу, спочатку подуй.
— Дякую, Ґорді.
— Ґорді? — Я дивлюсь на Гоппо.
— Мій тато, — шепоче він.
— Ага.
Мій тато не плутав імен, проте іноді він називав мене просто «син», наче так я міг не помітити, що він знову забув, як мене звати.
Ґвен вмощується у візку й повертає голову до телевізора, знову поринувши у свій власний, а може, й у якийсь інший світ. Якою тонкою, спадає мені на думку, є межа між світом реальним і світом вигаданим. Хто знає, можливо, розум зовсім не втрачається, а просто перетинає ту межу й існує в якомусь іншому місці.
Гоппо сумовито всміхається.
— Може, підемо до кухні?
— Добре, — кажу я.
Якби він запропонував поплавати з акулами, я б і на це погодився, аби вибратися з тієї задушливої та смердючої вітальні.
У кухні не набагато краще. Умивальник завалено горами брудних тарілок. Кухонний стіл та інші поверхні захаращено стосами конвертів, старих журналів, пакетами соків і бляшанками коли. Гоппо нашвидкуруч прибирає на столі, та де-не-де лишаються детальки якогось старого радіоприймача чи двигуна. Я ніколи не давав собі ради з технікою, а Гоппо завжди був майстром на всі руки — умів складати й розбирати всяку всячину.
Я сідаю на старого дерев’яного стільця. Він скрипить і трохи просідає.
— Чаю? Кави? — пропонує Гоппо.
— Е-е-е… кави, дякую.
Гоппо підходить до чайника, що здається на диво новим, а з сушарки для посуду знімає дві чашки.
Насипає з банки трохи кави, а відтак обертається до мене.
— Ну? То що сталось?
Уже вкотре я знову переповідаю події двох останніх днів. Гоппо слухає не перебиваючи. Його обличчя не змінюється, поки я не доходжу до останнього речення.
— Ґев казав, що ти теж отримав листа.
Він киває і заливає каву окропом.
— Угу, кілька тижнів тому.
Він підходить до холодильника, виймає молоко, нюхає його і доливає трохи в обидві кави.
— Я подумав, що то якийсь дурнуватий жарт.
Гоппо ставить чашки на стіл і сідає навпроти мене.
— Поліція вважає, що смерть Міккі — це нещасний випадок?
Під час розповіді я не надто заглиблювався в подробиці, і тепер кажу:
— Наразі.
— Ти думаєш, що щось іще може змінитися?
— Вони знайшли в нього листа.
— Це ще нічого не означає.