— Чому?
— Тобто? Гадаєш хтось убиватиме нас, одного за одним, ніби в якійсь детективній книжці?
Правду кажучи, я не так собі все уявляв, але зараз, коли Гоппо це сказав, такий сценарій видається доволі ймовірним. І це наводить мене на іншу думку. Цікаво, чи Ніккі теж отримала листа?
— Та я жартую, — веде далі Гоппо. — Ти ж сам завважив, що Міккі був п’яний. Було темно, а на тому відтинку дороги немає ліхтарів. Напевно, він сам упав. П’яні люди часто падають у річки.
Він має рацію, проте є одне але. Завжди є «але». Причепливе набридливе слово, яке вузлом зав’язує твої кишки.
— Це ще не все?
— Коли Міккі прийшов до мене того вечора, ми говорили, і він сказав, що… що знає, хто насправді вбив Елізу.
— Брехня собача.
— Ну, я теж так подумав, але що, як він казав правду?
Гоппо відсьорбує каву.
— Ти думаєш, що «справжній» убивця штовхнув Міккі в річку?
Я хитаю головою.
— Не знаю.
— Послухай, Міккі завжди вмів заварити кашу. Таке враження, що він робить це навіть зараз, коли вже мертвий. — Гоппо замовкає. — До того ж ти єдиний, кому він розповів про свою теорію, хіба ні?
— Начебто.
— То звідки тоді «справжній» убивця дізнався про Міккі та його підозри?
— Ну…
— Або це зробив ти.
Я витріщаюся на нього.
Потьмянілі буро-червоні плями. Кров.
— Жартую, — каже Гоппо.
— Ну звісно.
Я потягую каву. Ну звісно.
Вертаючись додому від Гоппо, я витягаю мобільний телефон і набираю Хлою. У мене досі таке відчуття, ніби ми з нею ніяк не можемо поладнати. Неначе нам заважає якась нерозв’язана проблема. І мене це турбує. Окрім Гоппо й Ґева, вона чи не єдина людина, яку я можу назвати своїм справжнім другом.
Вона відповідає після третього гудка.
— Ульо.
— Привіт, це я.
— Чую.
— Могла хоча б удати, що рада мене чути.
— Стараюсь, як можу.
— Вибач за вчорашнє і вибач мою маму.
— Та нічого. Твоя мама. Твій будинок.
— Ну, мені все одно шкода, що так вийшло. Які плани на обід?
— Я на роботі.
— Он як. А я думав, що в тебе сьогодні вихідний.
— Співробітник захворів.
— Зрозуміло. Тоді…
— Я приймаю твоє вибачення, Еде. Мушу йти, у мене покупець.
— Добре. Ну, побачимося пізніше.
— Можливо.
Вона кладе слухавку. Протягом кількох секунд я дивлюся на свій телефон. Із Хлоєю завжди нелегко. Я зупиняюся, прикурюю цигарку і замислююся, чи не купити собі сандвіча по дорозі додому. А тоді ухвалюю інше рішення. Може, Хлоя й на роботі, але ж у неї мусить бути обідня перерва. Так легко вона мене не спекається. Я йду додому, беру автівку і їду в Боскомб.
Я ще жодного разу не бував у Хлої на роботі. Мушу зізнатися, що «альтернативна крамниця роково-готичного одягу» — не зовсім те місце, де мене можна зазвичай зустріти. До того ж я завжди боявся, що міг чимось осоромити її або себе.
Я навіть до пуття не знаю, де та крамниця. Протискаючись запрудженою автомобілями вулицею, я врешті знаходжу клаптик вільного місця, щоб поставити свою автівку. Крамницю Хлої, «Прикид» (символ марихуани на вивісці натякає на ширший асортимент), розташовано посеред бічної вулички, затиснуто між студентським баром і крамницею вживаних речей, а навпроти — рок-клуб «Яма».
Я відчиняю двері. Теленькає невеличкий дзвоник. У крамниці тьмяне освітлення і горланить музика. Якщо це можна назвати музикою — може, це просто когось роздирають на шматки. Від того лементу з репродуктора над головою мені відразу закладає вуха.
Кілька худорлявих підлітків походжають поміж стелажами з одягом — працівники вони чи покупці, так одразу й не скажеш. Зате добре бачу, що Хлої тут немає. Я насуплюю брови. За прилавком стоїть тендітна молода дівчина з яскраво-червоним волоссям з одного боку і виголеною головою з другого. На її обличчі красується численна кількість різноманітних кілець, сережок та іншого залізяччя. Продавчиня обертається — і я читаю на футболці, що звисає з її кістлявих плечей: «Проколотий. Пронизаний. Знівечений». Як мило.
Я підходжу до прилавка. Проколота Дівчина привітно всміхається.
— Привіт. Чим можу допомогти?
— Е-е-е… насправді я шукаю іншу дівчину.
— Шкода.
Я трохи знервовано сміюся.
— Е-е-е… вона тут працює. Моя подруга. Хлоя Джексон.
Дівчина сумриться.
— Хлоя Джексон?
— Так, худорлява. З темним волоссям. Майже завжди одягнена в чорне.
Дівчина все ще на мене дивиться, і я розумію, що такий опис пасує ледь не кожному тутешньому працівнику.