Не знаю чому, але я ніби очікував на щось таке. Ще від того нападу на отця Мартіна. А може, й від того трагічного випадку з Шоном Купером і появи першого крейдяного чоловічка. Крім того, мені наснився сон.
Я був у лісі. В самісінькій гущавині. Дерева обступили мене, як старі покручені велетні, а їхні рипучі кінцівки-гілки тягнулися вгору до нічного неба. Блідий місяць де-не-де проглядав крізь їхні криві переплетені пальці.
Я стояв посеред невеличкої галявинки, оточений купками гнилих бурих листків. Вогке нічне повітря осідало мені на шкіру й проникало глибоко в мої кістки. Я був одягнений лише в піжаму, кросівки та спортивну куртку. Я здригнувся й застебнув блискавку куртки до самого верху. Металева застібка крижаним холодом обпікала моє підборіддя.
Усе так по-справжньому. Занадто по-справжньому.
Було ще дещо. Запах. Нудотно-солодкий і водночас якийсь гіркий. Він заполонив мої ніздрі й забив горло. Одного разу в лісі нам трапився дохлий борсук. Він уже добряче зогнив і кишів черв’яками. У нього був подібний запах.
Я миттю геть усе зрозумів. Після трагедії минуло майже три місяці. Багато часу під землею. Багато часу в грубій і лискучій дерев’яній труні, з квітами, які вже давно розсипалися порохом, із бридкими коричневими хробаками, що повзали по розм’яклому тілу й уже починали залазити всередину.
Я обернувся. Шон Купер чи те, що від нього зосталося, вишкірився до мене, його губи потріскались і клаптями звисають навколо довгих білих зубів, що стирчать із чорних зогнилих ясен.
— Агов, гівняний вилупку!
Там, де колись були його очі, залишилися темні порожні заглибини. От тільки вони не були зовсім порожні. Я помітив, як усередині щось ворушилося. Лискучі чорні комахи кублилися на розм’яклій плоті його очниць.
— Що я тут роблю?
— Це ти мені скажи, гівняний вилупку.
— Я не знаю. Я не знаю, чому я тут. Я не знаю, чому ти тут.
— Усе просто, гівняний вилупку. Я Смерть, твоя перша побачена зблизька чиясь смерть. Схоже, ти багато про мене думаєш.
— Я не хочу про тебе думати. Хочу, щоб ти дав мені спокій.
— Це буде непросто. Та ти не хвилюйся, невдовзі в тебе з’являться нові сюжети для кошмарів.
— Що ти маєш на увазі?
— А сам як думаєш?
Я озирнувся. Стовбури дерев були вкриті малюнками. Білі крейдяні чоловічки. Вони рухалися. Вони підстрибували і кружляли, ніби витанцьовували якусь химерну моторошну джигу. Вони розмахували тоненькими ручками. У них не було облич, та я чомусь був упевнений, що вони сміються. Що вони лиховісно шкіряться.
Шкіра зіщулилася на моїх кістках.
— Хто їх намалював?
— А ти як гадаєш, гівняний вилупку?
— Я не знаю!
— Усе ти знаєш, малий гівнюку. Ти просто сам ще цього не второпав.
Шон підморгнув — хтозна-як він зробив це без повік — і зник. Не розсипався купкою пороху, як минулого разу, а зробився пожовклим листям, що спадало на землю і відразу починало скручуватись і в’янути.
Я роззирнувся. Крейдяних чоловічків більше не було. Лісу теж не стало. Я стояв у своїй кімнаті, мене трусило від страху й холоду, мої руки тремтіли й потроху починали німіти. Я глибше запхав їх до кишень. Аж тоді до мене дійшло.
Мої кишені були повнісінькі крейди.
Востаннє наша банда збиралася в повному складі того дня, коли сталася бійка. Ніккі, як ви вже знаєте, поїхала, а Міккі тепер мав нових друзяк. Побачивши Гладкого Ґева, Гоппо і мене, він здебільшого нас просто ігнорував. А бувало й таке, що його друзяки підсміювались, коли ми проходили повз, а деколи навіть бурмотіли нам услід «придурки», «гомики» та ще якісь образливі слова.
Того ранку на дитячому майданчику я заледве його впізнав. Його волосся відросло й посвітліло. Він усе дужче — і це було якось моторошно — скидався на свого брата. Я був певен, що він навіть носив дещо із Шонового одягу.
Правду кажучи, на одну жахливу мить я подумав був, що на старій обертовій каруселі на мене чекає його брат.
«Агов, гівняний вилупку. Хочеш посмоктати мій член?»
І цього разу я був упевнений, — ну, майже впевнений, — що це мені не снилося. Адже надворі білий день, а привиди, чи то зомбі, ніколи не приходять удень. Вони ховаються в тій сонній лощовині між північчю і світанком, розсипаючись на порох з першими променями сонця. Принаймні в таке я вірив, коли мені було дванадцять.
А тоді Міккі всміхнувся і знову став собою. Він зістрибнув з каруселі й, жуючи жуйку, ліниво підійшов до мене.