— Здоров, Едді Мюнстер. Ти теж отримав повідомлення?
Отримав. Спустившись на перший поверх, я побачив малюнок синьою крейдою. Символ, який означав зустріч на дитячому майданчику, і три знаки оклику. Один знак оклику означав, що це дуже важливо. Два — що треба прийти негайно. Три — що це питання життя і смерті.
— Навіщо ти хотів зустрітися? Що там таке термінове?
Міккі насупився.
— Я? Я не залишав жодного повідомлення.
— Ти намалював символ. Блакитною крейдою.
Він похитав головою.
— Ні. Я отримав повідомлення від Гоппо. Зеленою крейдою.
Ми витріщились один на одного.
— Отакої! Повернення блудного сина! — На майданчик сягнистим кроком зайшов Гладкий Ґев. — З якого б це дива?
— Тобі хтось залишав повідомлення про зустріч на майданчику? — запитав я.
— Так. Це ж ти намалював, смердюку.
Ми почали з’ясовувати, у чому річ, коли прийшов Гоппо.
— А хто запросив тебе? — поцікавився Гладкий Ґев.
Гоппо зміряв його здивованим поглядом.
— Ти. Що тут взагалі діється?
— Хтось хотів зібрати нас разом, — сказав я.
— Навіщо?
«Все ти знаєш, малий гівнюку. Ти просто сам ще цього не второпав».
— Думаю, комусь загрожує щось лихе або це лихе вже сталося.
— Та хай тобі, — пирхнув Міккі.
Я роззирнувся. Ще одне повідомлення. Неодмінно мало бути ще одне повідомлення. Я почав оглядати дитячий майданчик. Інші дивились на мене, як на божевільного. А тоді я тицьнув пальцем. Під гойдалкою. Малюнок білою крейдою. Та цей був зовсім інший. Фігурка мала довге волосся й була вдягнена в сукню. Не крейдяний чоловічок, а крейдяна дівчинка, поряд із якою були намальовані кілька білих крейдяних дерев.
Я досі чітко пам’ятаю ту мить. Свіжа біла крейда на темному асфальті. Легеньке поскрипування заіржавілої гойдалки і кусючий холодок ранкового повітря.
— Що за чортівня? — до мене наблизився Металевий Міккі. За ним ішли Гоппо і Гладкий Ґев. Вони обступили мене й роздивлялися дивний малюнок.
— Треба йти до лісу, — сказав я.
— Та ти, певно, жартуєш! — вигукнув Гладкий Ґев, та прозвучало це якось непереконливо.
— Я не піду до лісу, — озвався Металевий Міккі. — Там можна блукати сто років, але заради чого?
— Я піду, — зголосився Гоппо. Хоч я й підозрював, що він зробив це тільки для того, щоб дошкулити Міккі, я був вдячний йому за підтримку.
Гладкий Ґев закотив очі та знизав плечима.
— Ну добре, я з вами.
Металевий Міккі запхав руки до кишень і вперто переступив з ноги на ногу.
Я повернувся до Гоппо й Ґева.
— Ходімо.
Ми підійшли до каруселі та взяли свої велосипеди.
— Чекайте. — Металевий Міккі неохоче підійшов до нас. Ледь не спопеливши нас поглядом, він додав. — Сподіваюся, це не якийсь дурнуватий жарт.
— Жодних жартів, — відповів я, і він кивнув.
Ми виїхали з дитячого майданчика. Я обернувся на гойдалки. Не знаю, чи помітили інші, але та крейдяна дівчинка була не така, як інші крейдяні чоловічки. Вона була поламана. Лінії її тіла переривалися. Руки. Ноги. Голова. Вони не були з’єднані між собою.
Якось по-дивному — як-от коли трапляється щось жахливе, а вас переповнює непереборне бажання реготати до безтями — поїздка до лісу того ранку була найвеселішою і найприємнішою з-поміж усіх, що я пам’ятаю.
Узимку ми нечасто навідувалися до лісу, хіба що Гоппо — він іноді заїздив туди по дрова. Того дня яскраво світило сонце, а крижаний вітер шмагав обличчя і шарпав волосся. Шкіру поколювало від холоду. Було таке відчуття, що мої ноги крутили педалі як ніколи швидко. Ніщо не могло нас спинити. Я хотів, щоб та поїздка тривала без кінця-краю, та це, звісно, було неможливо. Якось аж надто швидко перед нами вигулькнула темна маса лісу.
— І що тепер? — запитав Металевий Міккі, трохи захеканий.
Ми злізли з велосипедів. Я роззирнувся. Я майже відразу помітив його. Малюнок на дерев’яній загорожі якраз біля драбини-перелазу. Самотній дерев’яний чоловічок вказував рукою в напрямку лісу.
— Ну що ж, уперед, — сказав Гладкий Ґев, перекидаючи свій велосипед через перелаз.
Його очі випромінювали те саме відчуття, яке переповнювало й мене. Якесь гостре передчуття, щось на кшталт істеричного збудження. Не певен, чи хтось із них здогадувався, що ми шукали. Може, й здогадувалися, але просто не хотіли говорити про це вголос.
Кожна дитина хоче знайти мертве тіло. Більше за це дванадцятирічний хлопчина хоче знайти хіба що космічний корабель, захований скарб або порножурнал. Того дня ми хотіли знайти щось жахливе. І ми знайшли. От тільки не знаю, чи хтось із нас усвідомлював, наскільки жахливою буде наша знахідка.