Гладкий Ґев ішов найпершим і, пригадую, це мене трохи дратувало. То мала бути моя пригода. Моя знахідка. Одначе Гладкий Ґев завжди був нашим лідером, і, в певному сенсі, це було правильно. Наша банда знову зібралася. Майже в повному складі.
Ми зайшли досить далеко і лише тоді побачили новий малюнок. Іще один крейдяний чоловічок на стовбурі дерева указував нам рукою дорогу.
— Сюди, — сказав Гладкий Ґев, важко відсапуючись.
— Ми й самі бачимо, — озвався Металевий Міккі.
Ми з Гоппо лише перезирнулись і засміялися. Ми ніби знову повернулися в минуле. Дурнуваті суперечки. Ущипливі коментарі Металевого Міккі.
Ми продиралися далі, зійшли з торованої стежки й рушили в саму гущавину. Раптом почувся якийсь шурхіт, коли з дерева зірвалася зграйка шпаків чи ворон, а ще мені кілька разів здавалося, нібито в підліску щось ворушилося. Може, заєць або лисиця, які теж тут іноді траплялися.
— Стійте, — скомандував Гладкий Ґев — і ми всі зупинилися.
Він тицьнув на інше дерево, якраз перед нами. Цього разу на його стовбурі був не крейдяний чоловічок, а вже знайома крейдяна дівчинка. Під нею лежала чимала купа опалого листя. Ми глипнули один на одного. А потім усі витріщилися на купу листя. З її вершечка щось стирчало.
— Чорт, чорт, чорт! — вигукнув Гладкий Ґев.
Пальці.
Її нігті були короткі, чисті й пофарбовані гарним пастельним рожевим лаком. Не поламані й не щербаті. Поліція зробила висновок, що вона не чинила спротиву. А може, вона просто не мала такої змоги. Її шкіра була блідішою, ніж коли я бачив її востаннє, літня засмага вицвіла до зимового відтінку. На її середньому пальці був срібний перстеник із зеленим камінцем у центрі. Тільки-но побачивши його, я вже знав, що то рука Вальсової Дівчини.
Гоппо схилився першим. Він завжди був найменш вразливим поміж нас. Одного разу я бачив, як він позбавив страждань нещасну пташку, добивши її каменюкою. Він відкинув іще трохи листя.
— Ой, дідько, — прошепотів Металевий Міккі.
Зазубрений уламок кістки мав разюче білий колір. Це привернуло мою увагу навіть більше, ніж кров. Вона вже зашкарубла, набула темного іржавого відтінку і майже зливалася з кольором листя, яке досі частково прикривало руку. Тільки руку. Відсічену від плеча.
Зненацька Гладкий Ґев тяжко осів на землю.
— Це рука, — пробурмотів він. — То клята рука.
— Та невже, Шерлоку? — промовив Металевий Міккі, але навіть його глузливий коментар прозвучав якось невпевнено.
Гладкий Ґев з надією глянув на мене.
— Може, це такий жарт? Може, вона несправжня?
— Справжня, — відповів я.
— Що робити?
— Ми можемо викликати поліцію, — запропонував Гоппо.
— Так, так, — відмахнувся Гладкий Ґев. — А може, вона ще жива…
— Гладкий недоумку, як вона може бути живою? — озвався Міккі. — Вона мертва, як і Шон.
— Ти не можеш цього знати.
— Але це так, — мовив я, тицяючи пальцем на інше дерево зі ще однією крейдяною фігуркою, що знову вказувала напрямок. — Ось іще одна вказівка… до інших частин її тіла.
— Треба викликати поліцію, — наполягав Гоппо.
— Саме так, — погодився Міккі. — Ходімо. Треба звідси вшиватися.
Усі закивали на знак згоди. Ми уже повернулися, щоб іти, аж раптом Гладкий Ґев сказав:
— А може, хтось би залишився… про всяк випадок…
— Що? На який ще випадок? Ти думаєш, що рука встане і кудись втече? — здивувався Металевий Міккі.
— Ні. Я не знаю. Постерегти, щоб з нею нічого не сталося.
Ми всі перезирнулися. Він мав рацію. Хтось мав залишитися на сторожі. Та ніхто не виявляв такого бажання. Ніхто не хотів залишатися наодинці в порожньому безгомінному лісі поряд з відтятою рукою, прислухатися до шурхоту в підліску, з острахом роззираючись навколо, і підстрибувати щоразу, як з дерева зірветься якась пташина…
— Я залишуся, — сказав я.
Усі пішли, а я сів біля неї. Нерішуче, я простяг руку і торкнувся її пальців. Мені здавалося, що саме цього вона й хотіла. Тягнула руку і просила, щоб хтось за неї ухопився. Я чекав, що її рука буде холодна як лід. А вона виявилася м’якою і навіть трохи теплою на дотик.
— Мені шкода, — промовив я. — Мені дуже шкода.
Не знаю точно, скільки часу я провів у лісі. Мабуть, не більше як півгодини. Коли друзі нарешті повернулися з двома місцевими поліціянтами, мої ноги вже добряче затерпли, а я сам мовби поринув у якийсь дивний напівпритомний стан.