— Пообіцяй мені.
Я опустив голову і буркнув: «Обіцяю».
Тато поклав свою велику важку долоню на моє плече.
— Молодець.
— Чи можу я піти до своєї кімнати?
— Звичайно.
Я зісковзнув зі стільця і поплентався нагору. Дорогою я розімкнув схрещені пальці.
2016 рік
Відповіді. На запитання, яких я навіть не ставив. Яких я навіть не думав ставити. Чи була Хлоя тою, за кого себе видавала? А може, вона мені брехала?
«Я був змушений з нею попрощатися. У неї трапився скандал з однією жінкою. Ніккі».
Я копирсаюся в кухонних шухлядах, перебираю старі чеки на доставку їжі, візитівки і рекламні листівки з супермаркетів, намагаючись зібрати докупи всі шматочки, намагаючись придумати бодай якесь раціональне пояснення.
Можливо, Хлоя знайшла іншу роботу і просто мені про це не сказала. Може, їй було соромно, що її звільнили, хоч це й не схоже на Хлою. Можливо, та сварка з Ніккі сталася цілком випадково. Може, то була зовсім не та Ніккі, яку я знаю (чи знав). То могла бути зовсім інша струнка й приваблива старша жінка з вогняно-рудим волоссям на ім’я Ніккі. Ага, звичайно. Я розумію, що це малоймовірно, але таки можливо.
Кілька разів я набирав її номер. Але так і не потелефонував. Донині. Настав час таки зробити цей дзвінок.
Я гучно захряскую шухляду і йду нагору. Не до спальні, а до кімнати з моєю колекцією. Розглядаю поскладані одна на одну коробки, подумки відкидаючи непідходящі.
Після переїзду Ніккі надіслала кожному з нас листівку зі своєю новою адресою. Я писав їй кілька разів, але так і не дістав жодної відповіді.
Я знімаю три коробки з однієї з горішніх полиць і берусь переглядати їхній вміст. Перша не дає результатів, так само як і друга. Трохи розчарований, я відкриваю третю коробку.
Після татової смерті я отримав ще одну листівку. Там було лише одне слово. «Співчуваю. Н.». І телефонний номер. Та я жодного разу їй не телефонував.
Мої очі засвічуються, коли я помічаю пом’яту листівку із зображенням борнмутського причалу. Я миттю висмикую її й обертаю. Те що треба. Я беру телефон.
Один за одним ідуть гудки. Може, це навіть не той номер. Мабуть, вона його вже давно змінила. Певно…
— Алло.
— Ніккі, це Ед.
— Ед?
— Едді Адамс…
— Ні, ні, я знаю, що це ти. Я просто здивована. Минуло стільки часу.
Що правда, то правда. Але Ніккі так і не навчилася брехати. Вона зовсім не здивована. Вона занепокоєна.
— Знаю.
— Як ти?
Гарне питання. Безліч відповідей. Я обираю найлегшу.
— Бувало й краще. Послухай, я розумію, що це трохи неочікувано, та ми могли б поговорити?
— Я думала, ми вже говоримо.
— Віч-на-віч.
— Про що?
— Про Хлою.
Западає тиша. Така тривала, що я вже починаю сумніватися, чи не кинула вона слухавку.
А тоді Ніккі каже:
— Я закінчую роботу о третій.
Потяг прибуває до Борнмута о пів на четверту. Усю дорогу я вдаю, ніби читаю, вряди-годи перегортаючи сторінки нового роману Гарлана Кобена. Коли потяг зупиняється, я виходжу зі станції та приєднуюся до натовпу людей, що сунуть до набережної. Переходжу дорогу на світлофорі й прогулююся Борнмутськими садами.
Хоч місто розташовано за якихось двадцять миль від Андербері, я зрідка сюди навідуюсь. Я не любитель моря і набережних. Навіть у дитинстві я трохи побоювався бурхливих хвиль і просто ненавидів відчуття сипкого та грузького піску між пальцями. Я зненавидів пісок ще дужче, коли якось побачив, як хтось закопував у нього недоїдені сандвічі. Відтоді я нізащо не заходжу на пляж без капців чи кросівок.
Цього не надто теплого серпневого дня було напрочуд багато людей, які теж прогулювалися садами і грали в міні-гольф (у дитинстві я дуже любив цю гру).
Я виходжу на набережну, минаю тепер порожню будівлю, де колись був здоровецький кінотеатр IMAX, що поволі розвалюється, бо нею вже давно ніхто не користується, залишаю позаду ігрові автомати і звертаю праворуч до прибережних кав’ярень.
Сідаю надворі за одним зі столиків, потягую тепле капучино й палю. Окрім мого, зайнято ще один столик — молодою парочкою. Дівчина з коротким висвітленим волоссям і її супутниця з дредами й численними кільцями та сережками. Я відчуваю себе — і, певно, маю такий самий вигляд — дуже старим і надто гетеросексуальним.