Я виймаю книжку, але знову не можу зосередитися. Зиркаю на годинник. Майже за чверть до четвертої. Беру з пачки ще одну цигарку — вже третю за останні півгодини — і нахиляюся її прикурити. Коли ж я підводжу голову, переді мною стоїть Ніккі.
— Жахлива звичка. — Вона відсуває стільця і сідає. — Маєш іще одну?
Я підсуваю до неї пачку цигарок і запальничку, вдячний, що в мене не трусяться руки. Ніккі виймає цигарку і прикурює її, даючи мені нагоду себе роздивитися. Вона здається старшою. Нічого дивного. Час посмугував зморшками її чоло й кутики очей. Руде волосся пряме, з білявими пасмами. Вона досі струнка, одягнена в джинси і картату сорочку. Під легким макіяжем я помічаю ледь видиме ластовиння. Я впізнаю в цій жінці давно знайому дівчинку.
Вона підводить очі.
— Так, я постаріла. І ти теж.
Аж раптом усвідомлюю, в якому вигляді вона мене побачила. Розчухраний і розхристаний чоловік у заяложеному піджаку, пом’ятій сорочці та розпущеній краватці. Моє волосся скуйовджене, а до всього я ще й в окулярах для читання. Я здивований, що вона взагалі мене впізнала.
— Дякую, — кажу я. — Радий, що ми оминули всі люб’язності.
Ніккі уважно дивиться на мене глибокими зеленими очима.
— Знаєш, що найдивніше?
Безліч відповідей.
— Що?
— Я чомусь не була здивована, коли ти зателефонував. Правду кажучи, я навіть очікувала на твій дзвінок.
— Я навіть не знав, чи той номер правильний.
До нас неквапливо підходить офіціант у чорній уніформі з гіпстерською бородою і однією з тих модних непідвладних гравітації чуприн.
— Подвійне еспресо, — замовляє Ніккі.
З його виразу заледве можна зрозуміти, що він її почув. Офіціант так само неквапом відходить.
— Ну? — Ніккі знову повертається до мене. — Хто почне перший?
Я розумію, що не маю найменшої гадки, з чого почати нашу розмову. Шукаю підказок у своєму капучино. Марно. Я вирішую почати з чогось нейтрального.
— То ти постійно жила в Борнмуті?
— Я переїздила на деякий час у зв’язку з роботою. А тепер повернулася.
— Зрозуміло. Що поробляєш?
— Нічого особливого. Канцелярська робота.
— Чудово.
— Не дуже. Насправді досить нудно.
— Он як.
— А ти?
— Викладаю. Я працюю вчителем.
— В Андербері?
— Так.
— Класно.
Офіціант приносить Ніккі каву. Вона дякує йому. Я відсьорбую капучино. Атмосфера здається перебільшено напруженою. Ми обоє мовчимо.
— Як там твоя мама? — питаю.
— Вона померла. Рак грудей. П’ять років тому.
— Співчуваю.
— Не варто. Ми з нею кепсько ладнали. Я пішла з дому, коли мені стукнуло вісімнадцять, і відтоді ми рідко бачились.
Я дивлюся на неї. Чомусь я завжди думав, що для Ніккі все закінчилося щасливо. Вона звільнилася від свого батька. Знайшла маму. Та, мабуть, у реальному житті не буває щасливих кінців, а тільки заплутані й неприємні.
Вона видихає хмарку диму.
— Ти досі бачишся з іншими?
Я киваю.
— Так. Гоппо працює сантехніком. Ґев керує «Буйволом». — Я вагаюся. — Знаєш про аварію?
— Чула.
— Хто тобі сказав?
— Рут писала мені. Через неї я дізналася про твого тата.
Рут? У голові зринає далекий спомин. Пригадую. Це та жіночка з кучерявим волоссям, одна з протестувальниць отця Мартіна, яка взяла Ніккі до себе після нападу на її батька.
— Та вона постійно переконувала мене навідати тата, — веде далі Ніккі. — З часом я припинила читати її листи. А потім змінила адресу, нічого їй не сказавши. — Вона потягує каву. — Знаєш, він досі живий.
— Знаю.
— А, так. — Ніккі киває. — Твоя мама. Добра самаритянка. Хто б міг подумати, еге ж?
Я легенько всміхаюся.
— Ти жодного разу його не відвідувала?
— Ні. Навідаюся, коли він помре.
— Ти ніколи не думала повернутися до Андербері?
— Забагато прикрих спогадів. При тому, що мене там не було, коли сталося найгірше.
Ні. Не було. Та це однаково її стосувалося.
Ніккі подається вперед, щоб загасити цигарку.
— Ну, ми погомоніли на світські теми. Може, перейдімо до справи? Чому ти питаєш про Хлою?
— Звідки ти її знаєш?
Вона хвилинку вивчає мене, а потім каже:
— Ти перший.
— Вона винаймає у мене кімнату.
Її очі розширюються.
— От чорт!
— Гарний початок.
— Вибач, але… справа в тому… — Ніккі хитає головою. — Я не можу повірити, що вона таке вчинила.