— Навіщо?
— Звідки мені знати?
— Вона щось пояснила?
— Я не дала їй такої змоги. Я веліла їй того-таки вечора спакувати валізи.
Ніккі гасить другу цигарку і робить чималий ковток кави. Я бачу, як легенько тремтять її руки.
— Як давно це було?
— Дев’ять-десять місяців тому.
Виходить, десь у той час, коли вона з’явилася на моєму порозі, безмежно вдячна, що я так швидко дав їй кімнату.
На набережній зривається вітер. Я здригаюсь і піднімаю комір піджака. Це лише вітер. Просто вітер.
— Якщо ви не бачились упродовж кількох місяців, чому ти сварилася з нею в крамниці?
— Тобі про це відомо?
— Саме так я дізнався, що ви знайомі.
— Я отримала листа…
Моє серце завмирає.
— Вішальника і крейду?
Вона витріщається на мене.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я теж такого отримав. І Ґев з Гоппо… і Міккі.
Ніккі супиться.
— То вона надіслала листи нам усім?
— Вона? Ти думаєш, що то Хлоя надіслала ті листи?
— А хто ж іще, — різко відповідає Ніккі.
— Вона в цьому зізналася?
— Ні. Але хто, окрім неї, міг це зробити?
Ми обоє замовкаємо. Я думаю про Хлою, яку знаю. Зухвалу, веселу і кмітливу дівчину, до якої я так звик. Я вже нічого не тямлю.
— Не знаю, — кажу. — Проте я не робив би хапливих висновків.
Ніккі знизує плечима.
— Твоя справа. Але якщо це зведе тебе в могилу, потім не нарікай.
Отже, вже зайшла така розмова. Я чекаю, поки вона доп’є каву, і кажу, дещо стишеним голосом.
— Ти чула про Міккі?
— Що з ним?
Ед Адамс — вісник приємних і гарних новин.
— Він мертвий.
— Господи! Що сталося?
— Він упав у річку і втопився.
Ніккі пильно дивиться на мене.
— У річку в Андербері?
— Так.
— А що він робив у Андербері?
— Приїздив зустрітися зі мною. Він хотів написати книжку про крейдяних чоловічків. Хотів, щоб я йому допоміг. Він добряче хильнув, але наполіг, що повернеться до готелю пішки… Так і не дійшов.
— Дідько.
— Угу.
— Але то був нещасний випадок?
Я вагаюся.
— Еде?
— Мабуть.
— Мабуть?
— Послухай, це прозвучить як щось божевільне, але того вечора перед тим, як піти, Міккі сказав мені, що знає, хто насправді вбив Елізу.
Вона фиркає.
— І ти йому повірив?
— А що, як він казав правду?
— Ну тоді це була перша правда в його житті.
— А що, як він таки не збрехав? Може, його смерть не випадкова?
— То й що? Тобі не байдуже?
Якусь мить я сиджу приголомшений. Невже Ніккі завжди була такою байдужою?
— Ти ж це не серйозно?
— Ще й як серйозно. Міккі усе своє життя наживав собі ворогів. У нього не було друзів. А в тебе були. Тому я й погодилася з тобою зустрітися. Але з мене досить.
Вона відсуває стільця.
— Прислухайся до моєї поради: вертайся додому, вижени Хлою і… живи собі спокійно.
Мені варто її послухати. Мені варто її відпустити. Мені варто допити капучино і сісти на потяг. Та з іншого боку, моє життя — це суцільна троща розбитих одне об одного «варто», звалених в одну величезну купу з учинками, про які я вже давно розкаююся.
— Ніккі. Почекай.
— Що?
— А як же твій тато? Хіба ти не хочеш дізнатися, хто винен?
— Еде, краще облиш цю тему.
— Чому?
— Бо я знаю, хто винен.
Уже вдруге за цей день вона збиває мене з пантелику.
— Знаєш? Звідки?
Ніккі спрямовує на мене важкий погляд.
— Вона мені сказала.
Потяг до Андербері затримується. Я намагаюся переконати себе, що це тільки прикра випадковість, але даремно. Я міряю кроками вестибюль, клянучи себе за те, що вирішив поїхати потягом, а не автівкою (та ще й зволікав за пляшкою вина замість того, щоб упіймати попередній потяг). Я постійно зиркаю на розклад руху. Затримується. Вже так би й написали: «Спеціально, щоб роздратувати Еда».
Я прибуваю до Андербері після дев’ятої, увесь спітнілий, пом’ятий і занімілий з одного боку через те, що мене ледь не втиснув у вікно якийсь кремезний чолов’яга, що скидався на гравця в регбі з команди Титанів (це я про давньогрецьких богів).
Поки добирався зі станції автобусом, а потім ще йшов від зупинки до оселі, я страшенно втомився, знервувався і, на мій превеликий жаль, протверезів. Я відчиняю хвіртку та ступаю на під’їзну доріжку. У будинку темно. Мабуть, Хлоя кудись пішла. Може, це навіть на краще. Не певен, що я готовий до нашої з нею розмови.