Перший крижаний палець тривоги лоскоче мою потилицю, коли я наближаюся до вхідних дверей і бачу, що їх не замкнено. Іноді Хлоя поводиться на диво легковажно, та зазвичай вона не буває такою безвідповідальною й забудькуватою.
Якусь мить я вичікую, як непрошений комівояжер, на власному порозі, а потім відчиняю двері.
— Агов!
У відповідь лише напружена тиша будинку і ледь чутне дзижчання на кухні. Я вмикаю світло в коридорі й стою, стискаючи в руці свої ключі.
— Хлоє!
Заходжу до кухні, вмикаю світло і роззираюся.
Задні двері відчинено навстіж, і я відчуваю легенький протяг. На кухонних поверхнях залишки їжі: шматочки піци, якийсь салат у мисочці. На столі недопитий келих вина. Дзижчання, яке я почув раніше, долинає з духовки.
Я нахиляюсь і вимикаю її. Зненацька тиша робиться оглушливою. Єдиний звук, який я тепер чую, це як стугонить кров у моїх вухах.
— Хлоє!
Я роблю один крок і моя нога послизається. Я опускаю очі. Серце завмирає. Гупання у вухах наростає. Червона. Темно-червона пляма. Кров. Тоненька цівочка веде до задніх дверей. Я йду по сліду, а моє серце скажено калатає. На порозі я затримуюсь. Надворі вже смерклося. Я вертаюся до кухні, беру з шухляди ліхтарика і виходжу на заднє подвір’я.
— Хлоє! Ти тут?
Я обережно обходжу будинок і спрямовую ліхтарик на зарості трави й чагарників, що обступили кілька дальніх дерев. Де-не-де трава притлумлена. Значить, нещодавно тут хтось ходив.
Я крокую протоптаною стежкою. Будяки і кропива чіпляються за мої штани. Світло ліхтарика вихоплює щось у траві. Щось червоно-рожево-буре. Я нахиляюсь — і шлунок підстрибує мені до горла.
— Дідько.
Пацюк. Вительбушений пацюк. Хтось розпанахав йому живіт, і кишки вивалилися назовні, немов в’язка маленьких сирих сосисок.
Праворуч щось шурхотить. Я підскакую з несподіванки і повертаюся. З високої трави на мене витріщаються дві мерехтливі зелені очиці. Звідти з гортанним шипінням вилітає Пушинка.
Я задкую, стримуючи в горлі крик.
— Хай тобі трясця!
Пушинка самовдоволено розглядає мене. «Налякався, Едді, еге ж?» А потім, метляючи хвостом, підходить до мене, бере своїми гострими білими зубами залишки пацюка і неквапом несе його кудись у темряву.
Я дозволяю собі один істеричний смішок.
— Бісова чортівня.
Пацюк. То ось звідки кров. Це просто пацюк і бісова дурнувата кицька. Я відчуваю неабияку полегкість. А потім у моєму вусі лунає тихенький голосок:
«Але кицька і пацюк не пояснюють відчинених задніх дверей, га, Едді? Чи недоїдену вечерю? Щось тут не так».
Я повертаюся до будинку.
— Хлоє! — горлаю щосили.
А тоді починаю бігти. Вилітаю сходами нагору, біжу прожогом до її кімнати. Стукаю в двері, а тоді відчиняю, частково сподіваючись побачити на ліжку її розпатлану голову. Проте на ліжку нікого немає. Кімната порожня. У пориві кидаюся до її шафи. Торохтять пусті вішаки. Одну по одній беруся висмикувати шухляди комода. Порожньо. Порожньо. Порожньо.
Хлоя пішла.
1986 рік
Я думав, що мине чимало часу, перше ніж я зможу знову непомітно вислизнути з дому. А виявилося, що мені треба зачекати лише кілька днів, до вихідних.
Мамі хтось зателефонував, і вона поквапилася до клініки. Тато мав за мною наглядати, але наближався термін здачі якогось проекту, і він зачинився у своєму кабінеті. Я бачив записку, що її залишила мама: «Приготуй Едді сніданок. Вівсянку або тости. ЖОДНОГО печива чи шоколаду! Люблю тебе, Маріанна».
Сумніваюся, що тато її читав. Він здавався як ніколи неуважним. Коли я відчинив кухонну шафку, то побачив, що він поставив на полицю молоко, а пачку кави запхав до холодильника. Я похитав головою, вийняв мисочку, насипав у неї трохи рисових пластівців, хлюпнув молока, поклав ложку і залишив її біля умивальника.
Узявши пачку печива, я швиденько схрумкав його у вітальні, поки дивився дитячий телесеріал «Saturday Superstore». Потім, залишивши телевізор увімкненим, навшпиньки піднявся до своєї кімнати. Відсунув комод, вийняв зі схованки коробку з-під взуття і відкрив її.
Усередині лежав перстень. Він був трохи вимазаний багнюкою з лісу, але я не хотів його витирати. Тоді він більше не був би її перснем, він би втратив свою особливість. Це дуже важливо. Якщо ви хочете зберігати в себе якусь річ, то маєте зберігати кожнісіньку її часточку. Щоб не забути, де і коли ви її знайшли.
Одначе була людина, яка потребувала тієї каблучки більше за мене. Людина, котра любила Вальсову Дівчину, але не мала жодної речі на пам’ять про неї. Нехай у нього й були картини, але вони не були її часточкою, вони не торкались її шкіри і не були з нею тоді, коли вона потихеньку холонула в купках опалого листя.