Сумна правда, одначе, у тому, що ми придбали будинок, коли відсоткова ставка вимірювалась у двозначних цифрах, одного разу віддавали його в заставу, щоб оплатити ремонт, а тоді знову заставляли його, щоб оплатити батьків догляд, коли його стан настільки погіршився, що ми вже не могли доглядати його самотужки.
Ми з мамою жили тут разом, доки п’ять років тому вона не познайомилася з Джеррі, життєрадісним колишнім банкіром, котрий вирішив відмовитися від усього, аби жити собі на втіху у власноруч спорудженому еко-будинку десь у графстві Вілтшир.
Я нічого не маю проти Джеррі, але й сказати, що він дуже мені подобається, теж не можу. Та схоже, він робить маму щасливою, а це, оскільки нам притаманно брехати, для мене найголовніше. Мабуть, нехай навіть мені вже сорок два роки, якась часточка мене не хоче, щоб мама була щасливою з кимось іншим, окрім мого тата. Це по-дитячому егоїстично. Та мені байдуже.
До того ж, чесно кажучи, у сімдесят вісім моїй мамі теж на це начхати. Вона, звісно, вжила інших слів, коли повідомила мені, що вирішила переїхати до Джеррі, але я прочитав між рядків:
— Я мушу втекти з цього будинку, Еде. Тут надто багато спогадів.
— Ти хочеш продати будинок?
— Ні. Я хочу, щоб він був твоїм, Еде. Потрібна лише дещиця любові, і це місце може перетворитися на чудове сімейне гніздечко.
— Мамо, але ж у мене навіть немає дівчини, що вже казати про сім’ю.
— Ніколи не пізно.
Я змовчав.
— Якщо будинок тобі не потрібен, можеш його продати.
— Ні. Просто… Я хочу, щоб ти була щаслива.
— То хто написав тобі того листа? — питає Хлоя, підходить до кавоварки і наливає собі кави у невелику філіжанку.
Я ховаю листа до кишені халата.
— Неважливо.
— О-о-о-о, загадки.
— Та які там загадки. Просто… старий знайомий.
Вона здіймає брову.
— Ще один? Ого. І звідки їх стільки набралося? Навіть не знала, що ти такий популярний.
Я суплюся. А тоді пригадую, що сказав їй про гостя, який має прийти сьогодні на вечерю.
— Не треба так дивуватися.
— Але це справді дивно. Те, що в такої замкнутої людини, як ти, є друзі, дійсно приголомшує.
— У мене є друзі тут, в Андербері, і ти їх знаєш. Ґев і Гоппо.
— Їх не берімо до уваги.
— Чому це?
— Бо вони не справжні друзі. Вони люди, яких ти знаєш усе життя.
— Хіба це не є визначенням поняття «друг»?
— Ні, це є визначенням поняття «місцевий знайомий». Це люди, з якими ти змушений спілкуватися, бо це вже увійшло у звичку, або тому що маєте якесь спільне минуле, але насправді ти не бажаєш перебувати в їхній компанії.
Вона має слушність. У дечому.
— Байдуже, — я змінюю тему. — Мені треба перевдягтися, бо я сьогодні йду до школи.
— Та наче ж канікули?
— Усупереч загальноприйнятому уявленню, вчительська робота не закінчується тоді, коли школа зачиняється на літо.
— Ніколи б не подумала, що ти фанат Еліса Купера[3].
— Я люблю його музику, — відповідаю незворушно.
Хлоя осміхається своєю химерною, трохи перекошеною усмішкою, від чого її доволі непоказне обличчя робиться гарненьким. Є такі жінки: на позір вони здаються незвичними, навіть дивними на вигляд, а тоді усмішка чи легенький вигин брови цілковито змінюють їхню зовнішність.
Мабуть, я трішки закоханий у Хлою, хоча й ніколи цього не ви`знаю. Я знаю, що вона сприймає мене радше як турботливого дядька, аніж як потенційного коханця. Я б нізащо не допустив, щоб вона почувалася незручно в моїй присутності, тому й не зізнаюся, що маю до неї якісь інші почуття, окрім дружніх. Тим більше, що в такому містечку, як наше, мої стосунки з набагато молодшою жінкою можуть неправильно зрозуміти.
— Коли має прийти твій «старий знайомий»? — питає вона, підходячи до столу з чашкою кави.
Я відсуваю стільця й підводжуся.
— Близько сьомої, — кажу я і на хвильку вмовкаю. — Можеш приєднатися до нас.
— Краще не буду. Не хочу псувати ваше возз’єднання.
— Добре.
— Може, якось іншим разом. Судячи з того, що я читала, він має бути цікавим чолов’ягою.
— Так, — силувано всміхаюся. — Цікавий. Можна й так його описати.
Дорога до школи, якщо йти бадьорим кроком, забирає в мене близько п’ятнадцяти хвилин. Такого дня, як сьогодні, — приємної сонячної літньої днини, коли з-за хмар клаптиками визирає синє небо, — прогулянка діє на мене заспокійливо. Допомагає зібратися на думці перед початком занять.
3
Еліс Купер (справжнє ім’я Вінсент Дамон Фурньє) — «король жаху та майстер епатажу», американський рок-музикант і шоумен.