— Привіт.
— Привіт, мамо.
Я сідаю коло неї. Вона повертає голову, і на сонці зблискують її маленькі круглі окуляри.
— Маєш стомлений вигляд, Еде.
— Так. Видався важкий тиждень. Вибач, що через мене тобі довелося перервати свою відпустку.
Вона махає рукою.
— Нічого мені не довелося. Я сама так вирішила. Зрештою, побачивши одне озеро, можна сказати, що я бачила їх усі.
— Усе одно дякую, що повернулася.
— Думаю, чотири дні з Пушинкою — це занадто для вас обох.
Я силувано всміхаюся.
— Може, нарешті розкажеш мені, що сталося? — Вона дивиться на мене точнісінько так, як колись у дитинстві. Таке відчуття, що вона бачить мене наскрізь і відразу помітить найменшу брехню.
— Хлоя пішла.
— Пішла?
— Зібрала речі, пішла, зникла.
— І нічого не пояснила?
— Нічогісінько.
Правду кажучи, іншого я й не чекав. Та кого я обманюю. Перших кілька днів я чи то очікував, чи то сподівався, що вона вийде на зв’язок. Що вона, наче й не було нічого, зайде до кухні, зварить собі кави, зиркне на мене, іронічно здійнявши одну брову, і дасть просте і лаконічне пояснення, від якого я почуватимуся нікчемним придуркуватим параноїком.
Та вона не з’явилася. Тепер, коли минув майже тиждень, хоч із якого боку я б дивився на цю ситуацію, напрошувалося лиш одне очевидне пояснення: Хлоя — підступна молода особа, яка обвела мене круг пальця.
— Знаєш, вона мені ніколи не подобалася, — каже мама. — Але це на неї не схоже.
— Мабуть, я не дуже добре знаюся на людях.
— Не треба себе звинувачувати, Еде. Дехто вміє віртуозно брехати.
Так, твоя правда.
— Мамо, ти пам’ятаєш Ханну Томас?
Вона супиться.
— Так, але я не розумію…
— Хлоя — донька Ханни Томас.
За скельцями окулярів її очі трохи розширюються, але вона не втрачає самовладання.
— Он воно що. Це вона тобі сказала?
— Ні. Мені сказала Ніккі.
— Ти говорив з Ніккі?
— Я зустрічався з нею.
— Як у неї справи?
— Напевно, так само, як тоді, коли ти зустрічалася з нею п’ять років тому… і розказала, що насправді сталося з її татом.
Западає тривала тиша. Мама опускає голову. Її руки скоцюрблені, помережані синіми венами. Мабуть, саме руки завжди нас видають. Видають наш вік. І нашу знервованість. Мамині руки могли робити дивовижні речі. Вони могли розплутувати моє скуйовджене волосся, лагідно торкатися моєї щоки, промивати і заклеювати пластирем розбиті коліна. Вони вміли робити й інші речі, що їх деякі люди вважали не такими приємними.
Нарешті мама каже:
— Це Джеррі мене переконав. Я все йому розповіла. Мені навіть полегшало після того зізнання. А він допоміг мені зрозуміти, що Ніккі треба довідатися правду.
— То де ж ця правда?
Вона сумовито всміхається.
— Я завжди казала тобі ніколи не шкодувати. Ти ухвалюєш якесь рішення, бо на той момент маєш для цього вагому причину. Навіть якщо пізніше твоє рішення виявиться хибним, тобі з ним жити.
— Минулого не повернеш.
— Так. Та іноді з ним тяжко змиритися.
Я чекаю. Мама зітхає.
— Ханна Томас була вразливою дівчиною. Легко піддавалася на маніпуляції. Завжди шукала собі кумирів. На свою біду, вона знайшла його.
— Отця Мартіна?
Мама киває.
— Вона прийшла до мене одного вечора…
— Я пам’ятаю.
— Пам’ятаєш?
— Я бачив, як ви сиділи у вітальні.
— Вона мала б записатися на прийом до клініки. Я мала б на цьому наполягти, але бідолашна дівчина була така засмучена, вона не знала, до кого звернутися, тому я впустила її додому, заварила їй чаю…
— Незважаючи навіть на те, що вона була однією з протестувальників?
— Я лікар. Лікарям не випадає судити. Вона була вагітна. Чотири місяці. Вона боялася зізнатися своєму батькові. А їй було лише шістнадцять.
— Вона хотіла залишити дитину?
— Вона сама не знала, чого хотіла. Вона була малою й наляканою дівчинкою.
— То що ти їй сказала?
— Спочатку вона не хотіла зізнаватися, хто батько, а потім її ніби прорвало. Вона казала, що вони з отцем Мартіном кохали одне одного, але церква хотіла їх розлучити. — Мама хитає головою. — Я дала Ханні найкращу пораду, яку тільки могла знайти, і вона пішла, трохи заспокоївшись. Мушу зізнатися, що її історія неабияк мене схвилювала. Мене сповнювали суперечливі почуття. А потім, коли того дня під час похорону її батько увірвався до церкви і звинуватив Шона Купера у зґвалтуванні…