— Ти знала правду.
— Так. Але що я могла вдіяти? Я не могла виказати таємницю Ханни.
— Але ти розказала татові?
Вона киває.
— Він і так знав, що вона приходила до мене. Того-таки вечора я все йому розповіла. Він хотів піти в поліцію, звернутися до церкви, викрити отця Мартіна, але я переконала його тримати язика за зубами.
— Та він не зміг, еге ж?
— Не зміг. Коли наше вікно розбили цеглиною, він страшенно розгнівався. Ми посварилися…
— Я чув. Тато пішов з дому і напився…
Я знаю, що було далі, але дозволяю мамі продовжувати.
— Того вечора в пабі також був батько Ханни зі своїми друзяками. Твій тато добряче хильнув, а ще він був такий розгніваний…
— Він розказав їм, що це отець Мартін був батьком Ханниної дитини?
Мама знову киває.
— Ти маєш зрозуміти, він не міг передбачити того, що сталося. Він не міг знати, що вони скоять таке з отцем Мартіном. Вони ввірвалися до нього додому, притягнули його до церкви і жорстоко побили.
— Знаю, — кажу я. — Я це розумію.
Так само як і Ґев не міг передбачити того, що станеться, коли він вирішив поцупити Шонів велосипед. Так само як я не міг передбачити, що трапиться, коли залишив персня на кухні в містера Геллорана.
— Чому ти нічого не сказала після нападу? Чому тато нічого не розповів?
— Енді Томас був офіцером поліції. І ми не мали доказів.
— Так просто? Ви так просто дозволили, щоб йому все зійшло з рук?
Вона відповідає не відразу.
— Не все аж так просто. Енді Томас і його друзяки того вечора напились і шукали пригод на свої голови. Я навіть не сумніваюся, що це вони мало не вибили дух з отця Мартіна…
— Але?
— Ті моторошні малюнки крейдою і порізи на його спині? Я досі не можу повірити, що це теж зробили вони.
Крила янгола. У моїй голові зринає невеличке татуювання на зап’ястку Ніккі. «На пам’ять про мого тата».
А ще мені пригадується те, що вона сказала наприкінці нашої розмови, коли я запитав її про малюнки. «Мій тато любив ту церкву. То було єдине, що він насправді любив. Ті малюнки. Вони осквернили його дорогоцінний храм. Та що там побиття. Він би вмер вже від того видовища».
Поза плечима пробігає морозець.
— Це могли бути тільки вони, — кажу я. — Бо хто ще міг би таке вчинити?
— Мабуть. — Мама зітхає. — Я припустилася страшної помилки, Еде. Коли розказала твоєму татові. А потім не заявила на кривдників отця Мартіна.
— Ось чому ти навідуєш його щотижня? Ти відчуваєш свою провину?
Мама киває.
— Може, він і був поганою людиною, але кожен заслуговує на прощення.
— Тільки не від Ніккі. Вона сказала, що відвідає його тільки тоді, коли він помре.
Мама супиться.
— Дивно.
— Можна й так сказати.
— Ні, я не про те. Це звучить дивно тому, що вона відвідує його.
— Тобто?
— За словами медсестер, протягом останнього місяця вона приходить до нього щодня.
Коли дорослішаєш, твій світ мовби зменшується. Ти стаєш Гуллівером у власній Ліліпутії. У дитинстві пансіонат святої Магдалини здавався мені величезною старою будівлею. Здоровецьким особняком у кінці довгої звивистої під’їзної доріжки, оточеним акрами доглянутих зелених галявин.
А нині під’їзна доріжка видається коротшою, газон перед будинком не більший за пересічний задвірок, трохи зарослий і подекуди з лисими безтравими клаптями. Ніде не видно садівника, який доглядав би садок. Стара хижка похилилася, відчинені двері хитаються на завісах, усередині валяються покинуті інструменти, а на гачках висять робочі комбінезони. Трохи далі, там, де я зустрів літню пані в химерному капелюсі, досі стоять ті самі залізні садові меблі з покрученими заіржавілими ніжками, поцятковані пташиним послідом.
Сам будинок теж здається меншим, білі стіни потребують свіжої фарби, і старі дерев’яні вікна також уже давно варто б замінити. Він чимось схожий на своїх мешканців, спадає мені на думку — як колись розкішна дама, що тепер марніє на схилі своїх літ.
Я натискаю дверний дзвінок. Пауза, легеньке потріскування, а тоді роздратований жіночий голос каже:
— Слухаю.
— Я Едвард Адамс, прийшов навідати отця Мартіна.
— Добре.
Двері дзижчать, і я їх відчиняю. Всередині майже нічого не змінилося. Стіни досі жовті чи радше гірчичні. Я впевнений, що картини на стінах ті самі, і пахне так само, як і раніше. Аромат вишуканих парфумів. Дезінфікаційний засіб, сеча й зіпсована їжа.