— Перепрошую, — виправляюсь я. — Так, схоже на неї.
Медсестра киває.
— Я не знала, що вона його родичка. Ну добре, піду розливати чай.
— Так, звісно.
Вона відходить. А до пазлу в моїй голові додається кілька нових фрагментів. То ось куди ходила Хлоя, коли казала, що працює. А її візит минулого тижня був якраз того дня, коли вона повернулася п’яна, у сльозах, і завела ту дивну розмову про родичів.
Однак навіщо? Нове розслідування? Повернення в минуле? Що вона замислила?
Я викочую візок з отцем Мартіном на середину кімнати і повертаю його так, щоб він міг бачити телевізор, де якраз показують старий телесеріал «Діагноз: убивство». Святий Боже, якщо ви не з’їхали з глузду ще до того, як потрапили до пансіонату, від щоденного перегляду кривлянь Діка Ван Дайка та його сімейки вам точно зірве дах.
Згодом мою увагу привертає щось інше. Мій погляд ковзає повз телевізор і фігурки людей, що втиснулись у крісла з високими спинками, до засклених дверей, за якими надворі сидить тендітна жіночка. Вона закутана в грубе хутряне пальто, на її голові непевно тримається ліловий тюрбан, з-під якого де-не-де вибиваються пасма сивого волосся.
Садова Пані. Та сама, яка розказала мені таємницю. Але то було майже тридцять років тому. Не можу повірити, що вона й досі жива. Ну хіба що їй тоді було близько шістдесяти. То, значить, зараз їй має бути щонайменше дев’яносто.
Сповнений цікавості, я підходжу до засклених дверей і відчиняю їх. Повітря холодне, але сонце ще трохи гріє.
— Вітаю.
Садова Пані обертається. Її очі мутні й затуманені катарактою.
— Фердинанде?
— Ні, мене звати Ед. Я приходив сюди одного разу, багато років тому, з мамою.
Вона подається вперед і примружується. Її очі ховаються в складках коричневих зморщок, схожих на старий зім’ятий пергамент.
— Я тебе пам’ятаю. Ти той хлопчик. Злодій.
Мені хочеться їй заперечити, але яка з цього користь?
— Саме так, — кажу я.
— Ти повернув те, що вкрав?
— Повернув.
— Молодець.
— Можна мені сісти? — Я вказую на єдине вільне місце біля неї.
Вона якусь хвильку вагається, а тоді киває.
— Але ненадовго. Незабаром прийде Фердинанд.
— Так, звичайно.
Я опускаюся на стілець.
— Ти прийшов його навідати? — питає вона.
— Фердинанда?
— Ні. — Жінка скрушно хитає головою. — Священика.
Я повертаю голову і дивлюся на нього, скоцюрбленого у своєму візку. «Зізнайся».
— Так. Раніше ви казали, що він усіх обдурив. Що ви мали на увазі?
— Ноги.
— Перепрошую?
Вона знову нахиляється вперед і кістлявою білою рукою стискає моє стегно. Я здригаюся. Я з тих людей, які не дуже люблять, коли до них несподівано торкаються незнайомці, навіть коли я в доброму гуморі. А сьогодні я не в найкращому гуморі.
— Мені до вподоби чоловіки з хорошими ногами, — каже вона. — Фердинанд. Він мав хороші ноги. Сильні ноги.
— Он як. — Насправді я нічого не тямлю, але мені простіше з нею погодитись. — Але до чого тут священик?
— Священик? — Її погляд знову затуманюється. Я майже бачу, як її думки посуваються з сьогодення в минуле. Жінка відпускає мою ногу і пильно дивиться на мене. — Хто ти такий? Чому ти сидиш на місці Фердинанда?
— Вибачте. — Я підводжуся. Моя ліва нога трохи болить після її хватки.
— Іди й приведи Фердинанда. Він спізнюється.
— Приведу. Я був… був радий… познайомитися з вами.
Вона лише відмахується. Я повертаюся до кімнати. Та медсестра, яка перед тим ішла зі мною коридором, якраз витирає комусь рота. Вона підводить голову.
— Не знала, що ви знайомі з Пенні, — каже вона.
— Я познайомився з нею багато років тому, коли приходив з мамою. Я здивований, що вона досі тут.
— Дев’яносто вісім — і в розквіті сили.
Сильні ноги.
— Вона досі чекає на Фердинанда.
— О, так.
— Певно, то було справжнє кохання, якщо вона стільки років очікує свого нареченого.
— Схоже на те. — Медсестра випростовується і мило всміхається. — От тільки її покійного нареченого звали Альфред.
Я бадьоро крокую додому. Я міг би поїхати до пансіонату автівкою, але він розташований за якихось тридцять хвилин пішки від міста, а ще я хотів прояснити думки. Утім, правду кажучи, продертися крізь той туман не так уже й легко. Слова та обірвані фрази плавають у моєму мозку, як сніжинки в сніговій кулі.
«Зізнайся. Сильні ноги. Її покійного нареченого звали Альфред».