— Мені шкода.
— Не треба. Отже, Міккі дуже легко витягнув з неї, хто був моїм справжнім батьком. Кажучи «легко», маю на увазі половину пляшки горілки.
— А тоді Міккі знайшов тебе?
— Ага.
— А ти знала про свого батька?
Вона киває.
— Мама вже давно мені розказала, коли була п’яна. Мені начхати. Він був усього-на-всього донором сперми, випадковим чоловіком. Та, мабуть, візит Міккі розпалив мою цікавість. До того ж він зробив мені спокусливу пропозицію. Якби я погодилася допомогти йому в розслідуванні для книжки, яку він писав, то отримала б грошову винагороду.
Гнітюче відчуття дежавю.
— Звучить знайомо.
— Еге ж. Але, на відміну від тебе, я наполягла на авансовій оплаті.
Я сумовито посміхаюся.
— Ну звісно.
— Послухай, я теж від цього не в захваті, але переконала себе, що чиню так і для себе: щоб дізнатися про свою сім’ю, про власне минуле.
— А гроші теж не були зайвими. Правда ж?
Хлоя напружується.
— Що ти хочеш почути, Еде?
Я хотів, щоб вона взагалі нічого не розповідала. Я хотів, щоб усе це виявилося жахливим кошмаром. Та реальне життя завжди тяжче й жорстокіше.
— То, виходить, Міккі заплатив тобі, щоб ти шпигувала за мною і Ніккі? Навіщо?
— Він думав, що мені ти розкажеш більше. А наша з тобою історія могла стати гарним тлом для всієї книжки.
Он воно що. Тло. То ось ким ми завжди були для Міккі. Не друзями. А довбаним тлом.
— А тоді Ніккі дізналася, що ти робила, і виставила тебе за двері?
— Якось так.
— А в мене якраз була вільна кімната для найму. Дуже вчасно.
Аж надто невипадкова випадковість. А я ще дивувався, що трапилося з тим молодиком (знервованим студентом-медиком), який мав заселитися перед Хлоєю, та зненацька передумав і попросив повернути йому перший внесок. Тепер я наважуюся зробити припущення.
— Що трапилося з моїм попереднім винаймачем? — питаю.
Вона проводить пальцем по обідку склянки.
— Він міг перехилити кілька чарок з молодою дівчиною, котра сказала йому, що ти старий розпусник, якого особливо приваблюють студенти-медики, тож йому доведеться замикати вночі двері своєї спальні.
— Прямісінько як дядечко Монті[21].
— Насправді я зробила тобі послугу. Він був іще тим придурком.
Я хитаю головою. Немає більшого ідіота за старого ідіота, хіба що ідіот середнього віку. Я простягаю руку до пляшки з джином і наливаю собі повну склянку. Одним махом випиваю половину.
— А як же листи?
— Я їх не надсилала.
— Хто тоді?
Ще до того, як вона встигає щось сказати, я сам відповідаю на своє запитання.
— То був Міккі, еге ж?
— У яблучко. Ти отримуєш головний приз.
Ну звісно. Ворушити минуле. Наганяти на нас страху. Відразу видно почерк Міккі. А закінчилось усе тим, що він сам злісно пожартував із собою.
— Ти нічого йому не робила?
— Звичайно ж, ні. Боже, Еде. Ти справді думаєш, що я можу когось убити? — Хлоя замовкає. — Але ти маєш рацію. Я справді пішла за ним тієї ночі.
Ураз у моїй голові щось перемикається.
— Ти взяла моє пальто?
— Було холодно. Я схопила перше, що потрапило під руку.
— Навіщо?
— Ну, мені воно більше пасує…
— Я маю на увазі, навіщо ти за ним пішла?
— Ти, напевно, мені не повіриш, але мені вже набридло брехати. Я підслухала частину тих нісенітниць, які він тобі впарював. Я розізлилася. Тому пішла за ним. Щоб сказати, що з мене досить.
— Що сталося?
— Він посміявся з мене. Назвав мене твоєю маленькою шльондрою і сказав, що не може дочекатися, коли додасть цю історію до книжки, аби присмачити сюжет.
Старий добрий Міккі.
— Я вдарила його, — веде далі Хлоя. — У пику. Може, трохи сильніше, ніж хотіла. Я розквасила йому носа. Він облаяв мене і пошкандибав собі далі…
— До річки?
— Не знаю. Я більше його не бачила. Я не штовхала його у воду.
— А моє пальто? — питаю.
— Я його замастила кров’ю Міккі. Я не могла повернути його назад на вішак, тому скрутила і сховала на дні твоєї шафи.
— Дякую.
— Я не знала, що ти будеш за ним аж так сумувати. Я хотіла випрати його пізніше, коли все трохи вляжеться.
— Поки що не дуже переконливо.
— Я не прийшла тебе переконувати, Еде. Можеш вірити в що хочеш.
Але я таки повірив їй. Щоправда, досі незрозуміло, що тієї ночі трапилося з Міккі.
— Чому ти пішла?
21
Монтгомері Монтгомері, або дядечко Монті, — один із другорядних персонажів із серії дитячих книжок «33 нещастя» письменника Деніеля Гендлера, який писав під псевдонімом Лемоні Снікет. Був опікуном сиріт Бодлерів, поки не загинув від руки графа Олафа.