Протягом навчального року це буває навіть корисно. Багато з тих учнів, яких я навчаю в Андерберзькій академії, як-то зараз кажуть, «проблемні». У мій час їх би назвали «купкою малих засранців». Трапляються дні, коли я мушу подумки налаштувати себе на роботу з ними. А буває й так, що єдиний засіб, який допомагає мені їх стерпіти, — це невеличка доза алкоголю в моїй ранковій каві.
Як і більшість невеликих ярмаркових міст, Андербері, на погляд пересічного туриста, видається мальовничою і затишною місциною. Безліч стареньких брукованих вуличок, кав’ярень і кафе-кондитерських, а також маловідомий собор. Двічі на тиждень до нас приїжджає ярмарок. Не бракує й гарних парків та річкових набережних для прогулянок. Звідси недалеко до піщаних пляжів Борнмута і вересових пустищ національного парку Нью-Форест.
Але варто трохи придивитись, і ви побачите, що туристичними принадами все й закінчується. Більшість видів праці в містечку сезонні, тому рівень безробіття є дуже високим. Групки знуджених підлітків тиняються по крамницях і парках. Центральною вулицею гуляють із візочками неповнолітні матері. Я не кажу, що це для нас щось нове й такого раніше не було, однак подібне трапляється щораз частіше. Чи, може, це мені лише так здається. Нерідко з віком приходить зовсім не мудрість, а радше нетерпимість.
Я підходжу до воріт парку «Олд Медовз». Саме тут ми зависали в дитинстві. Відтоді він дуже змінився. Воно й не дивно. Тепер тут є новий майданчик для скейтбордистів, а дитячий майданчик, де зазвичай збиралася наша банда, тепер заграбастала нова, сучасна «відпочинкова зона» в дальньому кінці парку. Тут є мотузкові гойдалки й велика тунельна гірка, тирольки[4] і всілякі круті штуковини, про які ми в дитинстві могли тільки мріяти.
Дивно, але старий дитячий майданчик залишили, хоч він занедбаний і безлюдний. Металева драбинка поржавіла, мотузки, на яких тримаються гойдалки, поперекручувались, а колись яскрава фарба на дерев’яній обертовій каруселі позлущувалася й облізла. Подекуди її вкривають старі написи, зроблені людьми, які вже й самі не пам’ятають, чому Гелен сучка і хто обвів сердечком ім’я Енді В.
Я затримуюсь на хвилину, дивлюся, пригадую.
Легесеньке рипіння дитячої гойдалки, колючий холод уранішнього повітря, шурхотіння білої крейди по темному асфальту. Ще одне повідомлення. Але цього разу не таке, як завжди. Не крейдяний чоловічок… щось інше.
Я різко обертаюся. Тільки не зараз. Тільки не це. Я не дозволю знову затягнути себе в минуле.
Моя робота в школі триває недовго. Я закінчую близько обіду. Збираю книжки, замикаю клас і йду в бік центру міста.
«Буйвіл» розташовано на розі головної вулиці. Він останній «місцевий» паб. Раніше в Андербері було ще два паби — «Дракон» і «Пшеничний сніп», а згодом до нас завітали мережеві заклади. Місцеві підприємці зачинились, а Ґевові батьки, аби залишитися на плаву, були змушені зменшувати ціни, організовувати «жіночі вечори», запроваджувати «щасливі години» і проводити «сімейні посиденьки».
Врешті їм це остогидло, і вони перебралися на Мальорку, де відкрили новий бар «У британців». Ґев, котрий із шістнадцяти років підробляв у пабі, допомагаючи батькові, узяв усі барила з пивом під свою опіку й відтоді управляє ним самотужки.
Я штовхаю важкі старі двері й заходжу всередину. Гоппо та Ґев сидять за нашим звичним столиком, у кутку біля вікна. Від пояса і до верху Ґев досі кремезний, що вкотре нагадує мені, чому в дитинстві ми називали його Гладким. Але зараз у нього нічогенькі м’язи. Його руки завтовшки зі стовбур дерева, а жили випинаються, мов натягнуті сині дроти. У нього кутасте обличчя, а коротко підстрижене волосся ріденьке і рясно пересипане сивиною.
Гоппо заледве чи змінився. Якщо глянути на нього в робочому комбінезоні (він працює сантехніком) і трішки примружитись, його досі можна прийняти за дванадцятирічного хлопчиська в маскарадному костюмі.
Обох поглинула розмова. Певно, навіть не торкнулися гальб із напоями, що стоять на столі: пиво «Ґіннесс» для Гоппо й дієтична кола для Ґева, котрий п’є дуже рідко.
Я замовляю світле пиво «Тейлорз» у непривітної дівчини за барною стійкою, яка зиркає спідлоба спочатку на мене, а тоді на пивний кран, ніби той смертельно її образив.
— Мушу принести нове барило, — бурмоче вона собі під носа.
— Гаразд.
Я чекаю. Дівчина закочує очі.
— Я принесу ваше пиво.
— Дякую.
Я розвертаюсь і йду в інший кінець пабу. Озирнувшись, бачу, що вона навіть не поворухнулася.
4
Тиролька — натягнутий на висоті канат-колія, по якому під дією власної ваги рухається людина, закріплена за допомогою пристрою, що забезпечує вільне ковзання.