Я вимикаю світло і, похитуючись, волочу ноги нагору. Відтак передумую і повертаюся до кухні. Хапаю записника Міккі й беру його з собою. Дорогою заходжу до ванної кімнати. У спальні кидаю записника на тумбочку і завалююся в ліжко, сподіваючись, що під дією алкоголю я «вирублюсь» іще до того, як мене огорне сон. Бо тут є суттєва відмінність. Сон після пиятики — це стан безпам’ятства. А звичайний сон поволі затягує тебе і часто-густо супроводжується сновидіннями. А часом… ти прокидаєшся.
Я різко розплющую очі. Ніякого тобі поступового прокидання через кілька шарів сну. Моє серце калатає, тіло вкрилося липкими краплями поту, а в очі ніби хтось піску насипав. Щось мене розбудило. Поправка. Щось вирвало мене зі сну.
Я роззираюся. Порожньо, от тільки жодна кімната не буває абсолютно порожньою, тим більше, у темряві. Тіні причаїлися по кутках і розповзаються по підлозі, то завмирають, то знову кудись тягнуться. Та мене розбудило не це. Мене розбудило відчуття, що хтось буквально кілька секунд тому сидів на моєму ліжку.
Я сідаю. Двері до спальні відчинено навстіж. Я точно знаю, що зачиняв їх. Коридор за порогом кімнати тьмяно освітлює блідий місяць, що зазирає крізь вікно на сходовому майданчику. Пригадую, що сьогодні повня. Доречно. Я спускаю ноги на підлогу всупереч крихітній раціональній часточці мого мозку, яка функціонує навіть у напівсонному стані, і переконує мене, що це погана ідея, дуже кепська, одна з найгірших. Я мушу прокинутися. Зараз же. Але не можу. Тільки не з цього сну. Певні сни, як і декотрі події в нашому житті, мають добігти свого кінця. Навіть якби я прокинувся, той сон неодмінно б повернувся. Такі сни повертаються доти, доки ти не дістанешся їхньої трухлявої серцевини і не викорчуєш її з усіма зогнилими коренями.
Я всовую ноги в капці та вдягаю халат. Міцно зав’язую його пояс і виходжу в коридор. Опускаю очі на підлогу. Всюди багнюка й… листя.
Я квапливо спускаюся рипливими сходами, минаю коридор і забігаю до кухні. Задні двері відчинено. Туманне холодне повітря пощипує мої голі щиколотки, а знадвору крижаними пальцями мене вабить до себе нічна пітьма. Але звідти тягнеться зовсім не свіжість нічного повітря, а якийсь інший запах — смердючого гниття. Інстинктивно підношу руку, щоб затулити ніс і рот. Я дивлюся під ноги. На темній плитці кухонної підлоги намальовано крейдяного чоловічка. Своєю крейдяною рукою він вказує на двері. Ну звісно. Крейдяний чоловічок указує шлях. Усе як раніше.
Я затримуюся на коротку мить, а тоді, кинувши останній погляд на такий приємний затишок рідної кухні, переступаю поріг.
Я не стою у своєму задньому дворі. Сон перестрибнув, як і всі подібні сни, до іншого місця. До лісу. Навколо мене шелестять і ворушаться тіні, стогнуть і порипують дерева, розгойдуючи гілки, мовби скаржаться, що більше не можуть терпіти безсоння й нічні кошмари.
У моїй руці ліхтарик, хоч я не пам’ятаю, як його брав. Я освітлюю ним усе довкола і в заростях попереду помічаю якийсь рух. Іду вперед, намагаючись не зважати на скажене гупання свого серця. Я зосереджено дивлюся під ноги, прислухаючись до хрускоту гілок, на які наступаю. Не знаю, як далеко я зайшов. Здається, минуло вже багато часу, а насправді, мабуть, лише кілька секунд. Відчуваю, що вже близько. Утім, близько до чого?
Я зупиняюся. Зненацька ліс рідіє. Я опиняюся посеред невеличкої галявини. Я впізнаю її. Я вже бував тут багато років тому.
Я освітлюю ліхтариком усе довкола. Нікого. Лише кілька невеликих купок листя. Не шелесткого помаранчево-брунатного, яке я бачив раніше. Тут воно вже зів’яло і скрутилося, посіріло й почало гнити. Аж раптом із жахом помічаю, що листя ворушиться. Кожна купка несамовито трясеться.
— Едді-і-і-і! Едді-і-і-і!
Голос не Шона Купера й навіть не містера Геллорана. Цієї ночі в мене інша компанія. Жіноча.
Перша купка листя розлітається — і я бачу бліду руку, вона хапає пальцями повітря, ніби якась нічна тварина, що прокинулась після зимової сплячки.
Я тамую крик. З іншої купки висовується ступня, а тоді вистрибує, згинаючи і розгинаючи пальці з рожевими фарбованими нігтями. Кудись шаркає закривавлений обрубок ноги. Розлітається найбільша купка листя, звідти викочується стрункий смаглявий тулуб і починає повзти по землі, як бридка людиноподібна гусениця.
Але бракує ще однієї частини. Я роззираюсь, аж тут бачу руку, що біжить, перебираючи пальцями, до найдальшої купки. Зникає всередині, а тоді, майже врочисто, над зотлілим листям з’являється голова, піднята її власною відтятою рукою. Волосся закриває її потрощене обличчя.