— Чудово, — засміялася Люсі. — Ходімо.
Ми підійшли до «Вальсу» і приєдналися до невеличкої черги. Моє серце шалено калатало. Долоні спітніли. Мені здавалося, що я зараз виблюю, а я ще навіть не сів у той клятий екіпаж, і нас ще навіть не почало крутити.
З атракціону зійшли попередні відвідувачі. Я допоміг Енджі піднятися, начебто по-джентльменськи пропустивши її вперед. Поставив ногу на хистку дерев’яну платформу і завмер. Щось упало мені в око, чи, радше, на частку секунди промайнуло десь у його кутику. Та цього було достатньо, щоб я озирнувся.
Біля «Примарного потяга» стояла висока худорлява постать. Одягнена в усе чорне. Обтислі чорні джинси, мішкувату сорочку і крислатий ковбойський капелюх. Чоловік був обернений до мене спиною — він дивився на «Примарний потяг», — в нього по плечах розсипалося біле волосся.
«Ти зі мною, Едді?»
Якесь божевілля. Це неможливо. То не міг бути містер Геллоран. Не міг. Він помер. Його більше нема. Його поховали. З іншого боку, Шона Купера теж поховали.
— Еде? — Запитально подивилась на мене Енджі. — З тобою все добре?
— Я…
Я знов озирнувся на «Примарний потяг». Чоловіка не було. Я бачив, як темна тінь зникла за рогом.
— Вибач, треба дещо перевірити.
Я зістрибнув із платформи «Вальсу».
— Еде! Ти не можеш просто так утекти!
Енджі приголомшено дивилася на мене. Ще ніколи вона не була такою роздратованою. Я підозрював, що вона ще довго не дозволить мені такого, як щойно в «Примарному потязі», але тієї миті мені було начхати. Я мусив піти за ним. Я мусив пересвідчитись.
— Вибач, — знову пробурмотів я.
Я побіг до «Примарного потяга», заскочив за ріг, а темний чоловік якраз сховався за ятками з цукровою ватою і повітряними кульками. Я чимдуж помчав за ним, збиваючи з ніг людей на своєму шляху. Вони кидали мені вслід прокльони, та я не зважав.
Не певен, чи тоді вірив, що видіння, за яким я гнався, було реальним, але мені вже випадало бачити привидів. Навіть у шістнадцять я перед сном визирав із вікна, воліючи перевірити, чи немає внизу Шона Купера. І досі боявся, що будь-який неприємний запах міг бути від зотлілої руки, котра тягнеться до мого обличчя.
Я минув автодром з електромобілями та «Орбітальний політ». Колись його вважали дуже екстремальним, а зараз, коли з’явились «Американські гірки» і ще страшніші атракціони, він був уже не такий класний. Я майже наздогнав чоловіка, проте він зненацька зупинився. Я теж стишив ходу, заховався за ятку з гот-доґами і звідти спостерігав за ним. Він запхав руку до кишені і вийняв пачку цигарок.
Ось тоді я побачив свою помилку. Руки. Не бліді й з рівними нігтями, а смагляві, грубі і брудні, з довгими поламаними нігтями. Чоловік обернувся. Я витріщився на його змучене обличчя. На його зморшки, такі глибокі, ніби їх вирізали ножем. На його шрами й рубці, поміж яких заховались яскраво-блакитні очі. Жовтувата борода майже сягала його грудей. То був не містер Геллоран. І навіть не молодий чоловік. То був старий циган.
Його голос нагадував шурхотіння камінців у ржавому відерці.
— Чого ти так дивишся, синку?
— Нічого. Я… пробачте.
Я розвернувся і дременув так швидко, як тільки дозволяли залишки моєї гідності. Відбігши на достатню відстань, коли чоловік уже не міг мене бачити, я зупинився та спробував перевести дух, а заразом угамувати нудоту, що хвилями накочувала на мене й могла от-от вийти назовні. А тоді я похитав головою і, замість блювати, несподівано розреготався. Ніякий то не містер Геллоран, не Крейдяна Людина, а звичайнісінький працівник ярмарку. А під тим ковбойським капелюхом у нього, мабуть, здоровецька лисина.
Божевілля, божевілля, божевілля. Як та клята карличка у фільмі «А тепер не дивись» (кілька років тому ми таємно дивилися його у Гладкого Ґева, і то тільки тому, що десь почули, ніби Дональд Сазерленд і Джулі Крісті «робитимуть це» на камеру. Насправді ми дуже розчарувалися, бо Джулі Крісті майже не показували, а худого білого заду Сазерленда було аж забагато).
— Еде! Що відбувається?
Я повернув голову і побачив, що до мене наближається Гоппо, за ним — дівчата. Мабуть, вони всі слідом за мною зійшли з «Вальсу». Люсі здавалася не на жарт розлюченою.
Я спробував придушити сміх, щоб вони не подумали, ніби я з’їхав із глузду.
— Мені приверзлося, що я побачив його. Містера Геллорана. Крейдяну Людину.
— Що? Це такий прикол?