Я похитав головою.
— Але то був не він.
— Ну звісно ж, не він, — Гоппо насупився. — Він помер.
— Знаю, — почав був я. — Просто…
Я глипнув на їхні занепокоєні та здивовані обличчя і повільно кивнув.
— Знаю. Я помилився. Утнув дурницю.
— Ходімо, — сказав Гоппо, усе ще схвильований. — Вип’ємо чогось.
Я глянув на Енджі. Вона легенько всміхнулась і простягнула руку. Мені пробачили. Так легко. Як завжди.
Та я узяв її за руку. Із вдячністю. А потім вона запитала:
— А хто така ця Крейдяна Людина?
Ми розійшлися невдовзі після того. Мабуть, у нас було дуже мало спільного. Либонь, нам так і не вдалося добре пізнати одне одного. А може, я вже тоді був юнаком з непростим минулим і химерними таємницями, тож потребував особливої людини, з якою міг би розділити цей тягар. Можливо, тому я свідомо увесь цей час був самотнім. Я досі не знайшов такої людини. Поки що. А може, ніколи й не знайду.
Після ярмарку я поцілував Енджі на прощання і втомлено поплентався додому, знемагаючи від задушливої пообідньої спеки. Вулиці були на диво порожні, всі шукали затінку в пивних двориках або власних садках. Навіть автівок майже не було. Нікому не хотілося упрівати в тих великих металевих бляшанках.
Я зайшов за ріг, досі почуваючись трохи незатишно після тієї пригоди на ярмарку. Мабуть, я навіть відчував себе дурнем. Як я міг так легко налякатися, так легко повірити, що то був він? Йолоп. Звісно ж, це був не він. Хіба таке можливо? Я сам себе ошукав.
Я зітхнув, проминув під’їзну доріжку і відчинив двері. Тато сидів у своєму улюбленому кріслі у вітальні, затуманеними очима дивлячись телевізор. Мама на кухні готувала вечерю. У неї були червоні очі, ніби вона плакала. Мама плакала вкрай рідко. Гадаю, цим я вдався в неї.
— Що сталося? — запитав я.
Вона витерла очі й навіть не думала заспокоювати мене словами «усе добре». Мама ніколи не брехала. Принаймні так мені здавалось. У той час.
— Твій тато, — сказала вона.
Ніби могло бути щось інше. Іноді — мені досі соромно це визнавати — я ненавидів тата за його хворобу. За те, що вона примушувала його робити й казати. За відсутній і розгублений погляд. За те, як його недуга впливала на нас із мамою. У підлітковому віці понад усе кортить бути нормальним, а після того як тато занедужав, наше життя вже не могло таким лишатися.
— Що він знову накоїв? — поцікавився я, ледве приховуючи роздратування.
— Він забув мене, — я бачив, як у маминих очах знову забриніли сльози. — Я принесла йому обід, і кілька секунд він дивився на мене так, ніби не впізнав.
— Ох, мамо.
Я підійшов до неї і міцно-міцно обійняв, ніби так я міг вичавити з неї увесь біль. А сам на хвилинку подумав, що іноді забуття — це якраз милосердя.
А пам’ять — мабуть, саме вона здатна нас убити.
2016 рік
— Ніколи не бери нічого на віру, — якось сказав мені тато. — Узявши на віру, ти можеш і себе, й інших пошити в дурні.
Коли я витріщився на нього, він додав:
— Бачиш оце крісло? Ти віриш, що воно завтра вранці буде на тому самому місці?
— Так.
— Тоді ти береш це на віру.
— Мабуть.
Тато підняв крісло і поставив його на стіл.
— Єдина можливість бути цілком упевненим, що крісло залишиться на своєму місці — приклеїти його до підлоги.
— Але ж це шахрайство.
Татів голос посерйознішав.
— Люди завжди будуть шахраювати, Едді. І обманювати. Тому так важливо нічого не брати на віру. Ніколи не відкидай сумнівів, навіть якщо здається, що все й так очевидно.
Я кивнув.
— Добре.
Двері до кухні відчинились і зайшла мама. Вона подивилася на крісло, перевела погляд на тата, відтак на мене і похитала головою.
— Не певна, що хочу знати.
«Ніколи не бери на віру. Ніколи не відкидай сумнівів, навіть якщо здається, що все й так очевидно».
Ми беремо на віру, бо так легше, це не вимагає від нас жодних зусиль. Дозволяє нам не сушити мозок — зазвичай над тим, що примушує нас почуватися незручно. Але таке небажання зайвий раз поміркувати може призвести до непорозумінь, а в деяких випадках навіть до трагедій.
Як отой необачний вчинок Гладкого Ґева, що закінчився смертю. А все тому що він був дитиною і не подумав про можливі наслідки. Так само як мама, розказавши татові про Ханну Томас, навіть не могла подумати, що через це скоїться стільки лиха, адже була впевнена: її чоловік триматиме язика на припоні. А ще був один хлопчисько, який поцупив маленьку срібну каблучку й намагався повернути її, бо думав, нібито все робить правильно, а згодом з’ясувалося, що він, ясна річ, дуже й дуже помилявся.