Беручи щось на віру, ми можемо ошукати себе ще в інший спосіб. Можемо не бачити, якими люди є насправді, і втратити тих, кого ми раніше знали. Я гадав, що це Ніккі навідувала отця Мартіна, а насправді то була Хлоя. Я думав, що гнався на ярмарку за містером Геллораном, а то був лише старий роботяга. Навіть Пенні, Садова Пані, змусила всіх ступити на слизьку стежку безпідставних припущень. Усі думали, що вона чекала на свого покійного нареченого, Фердинанда. Та Фердинанд не був її нареченим. Бідолаху звали Альберт. А всі ці роки вона чекала на свого коханця.
І це історія не про вічне кохання, а про зраду і плутанину з іменами.
Тільки-но прокинувшись наступного ранку, я відразу хапаюся за телефон. Ну, не зовсім так. Тільки-но прокинувшись, я випиваю кілька чашок міцнющої кави і викурюю десь п’ять цигарок, а вже тоді хапаюся за телефон. Спочатку набираю Ґева і Гоппо, потім Ніккі. Як я й підозрював, вона не відповідає. Залишаю їй плутане повідомлення — не здивуюсь, якщо вона видалить його, навіть не прослухавши. Нарешті набираю Хлою.
— Я не впевнена, Еде.
— Треба, щоб ти це зробила.
— Я вже протягом багатьох років з ним не говорила. Ми дуже віддалилися.
— Отже, час вам знову зблизитися.
Вона зітхає.
— Це погана ідея.
— Може, й так. А може, й ні. Ти змушуєш нагадати тобі, що ти переді мною завинила.
— Добре. Однак я просто не розумію, чому це так важить. Чому зараз? Хай йому чорт, це було тридцять років тому. Та залиш ти все, як є.
— Не можу.
— Я сподіваюся, це не через Міккі? Бо йому ти точно нічого не винен.
— Ні. — Я думаю про містера Геллорана і про те, що поцупив. — Може, я завинив перед кимось іншим, і вже давно час віддати цей борг.
Елмс — невеличке містечко неподалік Борнмута, заселене переважно літніми людьми. На південному узбережжі таких містечок назбирається з добрий десяток. Правду кажучи, південне узбережжя фактично повністю заселено пенсіонерами, лишень трапляються бідніші й заможніші райони.
Якщо відверто, Елмс одне з найубогіших тутешніх містечок. Такий собі глухий кут з маленькими обшарпаними квадратними будиночками. Садочки здебільшого охайні, а от тиньк облуплюється, та й на парканах фарба теж добряче повицвітала. Автівки, що стоять перед будиночками, теж говорять самі за себе. Маленькі лискучі автівки — можу закластися, що їх ретельно вимивають кожнісінької неділі перед церквою — теж бачили кращі дні. Я не кажу, що це кепське місце для пенсіонерів. Та з іншого боку, це не зовсім те, на що сподіваєшся після сорока років наполегливої праці.
Іноді мені здається, що все, чого ми прагнемо в житті, абсолютно не має сенсу. Ви тяжко працюєте, щоб купити для своєї сім’ї гарний просторий будинок і роз’їжджати на останній моделі позашляховика. Відтак діти виростають і перебираються у власний дім, а ви міняєте великий будинок на менший, екологічний (де, швидше за все, вистачить місця лише вам і собаці на задньому дворі). А потім виходите на пенсію, і великий сімейний будинок стає в’язницею із замкнутих дверей і кімнат, що припадають пилюкою, ваш садок, такий годящий для родинних барбекю, тепер стає занадто великим, щоб поратися в ньому самотужки, а ваші діти вже давно влаштовують барбекю у власних садочках. Отже, будинок теж зменшується. А згодом, навіть швидше, ніж сподівалися, ви залишаєтесь на самоті. І переконуєте себе, що слушно вчинили, переїхавши сюди, бо маленькі кімнати не так швидко заповнюються самотністю. Якщо вам пощастить, ви покинете цей світ іще до того, як обставини примусять вас, уже вкотре, поміняти будиночок на однісіньке ліжко з поперечинами, де ви лежатимете, вже не годні самостійно витирати собі зад.
З такими втішними думками я зупиняю автівку на клаптику асфальту між сусідніми під’їзними доріжками навпроти будинку під номером двадцять три. Коротенькою стежкою підходжу до ґанку і натискаю дзвінок. Минає кілька секунд. Я простягаю руку, щоб знову натиснути дзвінок, коли крізь матове скло помічаю, як до дверей наближаються розмиті обриси людини. Чую, як брязкає ланцюжок, і двері відчиняються. Безпека понад усе, спадає мені на думку. Зрештою, воно й не дивно, якщо пригадати, ким він працював.
— Едвард Адамс?
— Так.
Він простягає руку. Мить повагавшись, я тисну її.
Востаннє я бачив офіцера Томаса зблизька того дня, коли він стояв на порозі нашого будинку тридцять років тому. Він досі худорлявий, але не такий високий, яким я його пам’ятаю. Вочевидь, це тому, що я сам відтоді добряче підріс, проте з віком люди справді трохи маліють. Колись темне волосся тепер переважно сиве та здебільшого повипадало. Квадратне обличчя вже не таке кутасте і якесь виснажене. Він досі нагадує здоровецьку фігурку з «Lego», але вже трохи розплавлену.