— Дякую, що погодилися зустрітись, — кажу я.
— Мушу визнати, я сумнівався… та, мабуть, Хлоя розпалила мою цікавість. — Він відступає всередину. — Проходьте.
Я заходжу до маленького вузького коридору. Вчувається легенький запах зіпсованої їжі й різкий аромат освіжувача повітря. Аж надто різкий.
— Вітальня прямо і ліворуч.
Я йду вперед і відчиняю двері до напрочуд великої вітальні з просілими бежевими канапами та квітчастими шторами. Припускаю, що їх обирала колишня господиня.
За словами Хлої, її дід перебрався на південь кілька років тому, після виходу на пенсію. Через два-три роки після того померла його дружина. Цікаво, чи саме тоді він вирішив, що досить білити хату й виривати в саду бур’яни.
Томас жестом запрошує мене сідати на ту канапу, що не така зношена.
— Щось вип’єте?
— Е-е-е… ні, дякую. Я нещодавно пив каву. — Брехня, але не хочу перетворювати цей візит на дружні посиденьки, тим більше, коли йтиметься про таку серйозну тему.
— Добре. — Він хвильку стоїть, трохи розгублений.
Мабуть, його навідують нечасто. Він не знає, як себе поводити, коли в нього вдома є гості. Трохи схоже на мене.
Нарешті він сідає і згортає руки на колінах.
— Отож, справа Елізи Ренделл. Минуло багато часу. Ви були одним з тих дітей, які знайшли її тіло?
— Так.
— А тепер у вас є теорія про її справжнього вбивцю?
— Саме так.
— Ви думаєте, що поліція помилилась?
— Ми всі помилилися.
Він потирає підборіддя.
— Непрямі докази були доволі переконливі. Але це й усе, що ми мали. Непрямі докази. Якби Геллоран себе не порішив, не певен, що в поліції вистачило б доказів для закриття цієї справи. Єдиним суттєвим доказом був той перстень.
Я відчуваю, як паленіють мої щоки. Навіть зараз. Перстень. Клятий перстень.
— Але не було знаряддя убивства чи слідів крові. — Я вмовкаю. — І, звісно ж, її голову так і не знайшли.
Томас пильніше до мене приглядається — і тридцяти років як не було. Його очі мовби заново загоряються.
— То яка у вас теорія? — питає він, подаючись трохи вперед.
— Чи можу я спочатку поставити вам ще кілька запитань?
— Можете, але зважте на те, що я не розслідував ту справу. Я був рядовим офіцером.
— Не про розслідування. Про вашу доньку і отця Мартіна.
Він напружується.
— Не розумію, до чого тут це.
До всього, думаю я.
— Просто зробіть мені таку послугу.
— Я можу просто виставити вас за двері.
— Можете.
Чекаю. Тепер його хід. Я бачу, що він хоче мене прогнати, але маю надію, що цікавість і старі інстинкти поліціянта візьмуть гору.
— Ну добре, — каже він. — Зроблю вам послугу. Але це тільки заради Хлої.
Я киваю.
— Розумію.
— Ні. Нічого ви не розумієте. Вона все, що в мене лишилось.
— А як же Ханна?
— Я втратив доньку багато років тому. А сьогодні моя онука вперше вийшла зі мною на зв’язок після того, як ми майже два роки не спілкувалися. Якщо розмова з вами означає, що я знову її побачу, я готовий це зробити. Це ви розумієте?
— Ви хочете, щоб я переконав її приїхати до вас?
— Схоже, вона до вас прислухається.
Не дуже, але вона таки переді мною завинила.
— Зроблю все, що в моїй силі.
— Добре. Більшого я не прошу. — Томас відкидається на спинку канапи. — Що саме вас цікавить?
— Як ви ставитеся до отця Мартіна?
Він пирхає.
— Я думав, що це, хай йому трясця, і так зрозуміло.
— А до Ханни?
— Вона була моєю донькою. Я любив її. Досі люблю.
— А коли вона завагітніла?
— Я був розчарований. А який батько не був би? А ще я розлютився. Либонь, тому вона й збрехала мені про справжнього батька дитини.
— Про Шона Купера.
— Так. Краще б вона цього не робила. Пізніше я почувався паршиво, через те що наговорив на хлопця. Але тоді, якби він був живий, я б його вбив.
— Так, як намагалися вбити отця Мартіна?
— Він дістав по заслузі. — Томас криво посміхається. — Мабуть, за це я маю дякувати вашому батькові.
— Мабуть.
Він зітхає.
— Ханна не була бездоганна. Вона була звичайним підлітком. У нас траплялися звичні для батьків і дітей сварки, через макіяж чи довжину її спідниці. Коли Ханна приєдналася до релігійної братії отця Мартіна, я навіть утішився. Я думав, що це піде їй на користь. — Гіркий смішок. — Хто ж знав, що я так схибив? Він зіпсував її. Раніше ми були близькі, а після того ми тільки те й робили, що постійно сварилися.