Після демобілізації китайські тілогрійки розійшлися по всій Російській імперії, заклавши у такий спосіб основи для сучасного “ватного культу”. Пізніше в Росії нерегулярно використовували ватники під час громадянської війни, але до справжнього народного визнання було ще далеко.
Народжений Біломорканалом
Нині вважають, що фуфайка тісно пов’язана з виправними установами. Проте не завжди так було. Є непрямі докази того, що в XIX столітті стьобаний ватник не був одягом ув’язнених. Художник М. Ярошенко на картині “Всюди життя” зобразив мешканців арештантського вагона. На жодному з них нема стьобаного ватника.
Радянська влада прозорливо побачила у ватнику ідеальний одяг, однаково придатний як для війни, так і для роботи, та здійснила його стандартизацію.
Знайома нам стьобана фуфайка була введена наказом Комітету зі стандартизації Народного комісаріату легкої промисловості СРСР від 8 жовтня 1932 року. З цього часу тілогрійки фактично стають форменим одягом для будівельників Біломорканалу. Це вже не був “китайський” ватник. За великим рахунком “стандартизована” тілогрійка становила якийсь “коктейль”, який як інгредієнти містив “азійський” прототип, так звану “сибірку” (короткий каптан), популярну серед купців на межі століть, і так званий “волан”, який був в своєму роді форменим одягом візників.
До прикладу, як описував московського кучера відомий журналіст кінця XIX — початку XX століть В. Ґіляровскій: “Сытые, в своих нелепых воланах дорогого сукна, подпоясанные шитыми шелковыми поясами, лихачи смотрят гордо на проходящую публику... Воланы явились в те давно забытые времена, когда сердитый барин бил кулаком и пинал ногами в спину своего крепостного кучера. Тогда волан, до уродства набитый ватой, спасал кучера от увечья...”
Цікаво, що волани стали також “уніформою” у відомих волзьких босяків, а потім і у різного роду волоцюг та лиходіїв. Ватник добре пом’якшував удари в бійках, міг вберегти від удару ножем і, крім того, не обмежував рухів, що було дуже важливо для вуличних спритників.
Однак керівники Країни Рад менш за все хотіли, щоб ватники асоціювалися з одягом ув’язнених чи халамидників. У 1930-ті роки тілогрійки починають пропагувати через засоби кінематографа. Так, наприклад, у культовому фільмі “Чапаєв” у ватниках хизуються Пєтька й Анка, демонструючи у такий спосіб “універсальність” цього одягу, однаково придатного для обох статей. З’являються тілогрійки і в інших тогочасних пропагандистських фільмах та творах мистецтва.
“Друге дихання”
Однак тільки Друга світова війна перетворила ватник у справжній культ, зробивши його, по суті, російським національним одягом.
Наказом Наркома оборони СРСР № 283 від 25 серпня 1941 року в військах була введена подальша модифікована версія ватника. Ватяна фуфайка зразка 1941 року відрізнялася від зразка 1932 року тим, що призначалася для носіння без шинелі. З цим було пов’язане введення коміра на тілогрійці, оскільки петлиці з відзнаками просто нікуди було розміщувати.
Ватний комплект складався з ватяної тілогрійки і ватяних штанів. Ватники шили з бавовняної тканини з ватним наповнювачем. Щоб уникнути зжужмення вати, куртку і штани простьобували знизу догори паралельними лініями. Натуральна тканина дозволяла тілу “дихати”, в той час як наповнювач забезпечував надійний захист від холоду. По суті, комплект білизна — ватник — шинель нагадував далекого предка сучасної системи “шарів” одягу, що їх застосовують у сучасних арміях. Байкова білизна становила натільний шар (нинішня термобілизна), ватник — утеплювальний шар (флісові куртки), шинель або кожушок — верхній, зовнішній шар (мембрана, “хардшелл”).
Колір тілогрійки строго не обговорювався і міг бути від чисто сірого до темно-зеленого або хакі. Іноді робили хлястики під поясний ремінь. Після війни ватники довго не виходили з моди, саме в тілогрійці підіймався СРСР із післявоєнної розрухи, зводилися нові міста, створювалася радянська імперія.
Однак найбільшого поширення в повоєнний час тілогрійки набули в таборах. Вони служили зекам вірою і правдою. Внутрішні й зовнішні кишені дозволяли ув’язненим тримати при собі особливо цінні речі, крім того, ватник був їм і подушкою, і ковдрою. Табірний спецодяг став розпізнавальною ознакою засуджених або засланих. У тілогрійках на фото того часу можна побачити і А. Солженіцина, і В. Шаламова, й І. Бродского і багатьох інших радянських дисидентів.