Після більшовицького перевороту 1917 року “гімнастична сорочка” отримала свою сучасну назву “гімнастерка”. Щоправда, іноді стверджують, що назву “гімнастерка” було запроваджено в офіційний обіг тільки в березні 1942 року за особистим розпорядженням головного інтенданта Червоної армії генерал-майора інтендантської служби П. Драчова.
Як елемент відомчого та форменого одягу, гімнастерки були поширені в СРСР аж до кінця 60-х років XX століття.
“Дідусь” та “батько” картуза
Картуз — чоловічий головний убір, що його використовували повсюдно на всій території Росії. Картузи носили всі без винятку верстви, громадяни всіх релігійних конфесій, практично в усіх випадках (за винятком, мабуть, офіційних прийомів).
Для багатьох росіян носіння цього головного убору здається таким звичним, проте мало хто здогадується, звідки взявся цей незвичайний крій шапки і скільки років він уже існує в різних інтерпретаціях.
Цей головний убір, який вважають суто російським, пошитий за типом зручного ковпака з козирком. Перш ніж потрапити до Росії, насправді він уже помандрував земною кулею, впродовж свого існування зазнав безліч змін. Відлуння цього шляху простежуються зараз у багатьох модних колекціях і в товарному асортименті модних магазинів одягу для стильних чоловіків і жінок.
По суті, картуз є неформеним різновидом армійського кашкета. Історично кашкет, “фуражна шапка”, еволюціонував у ківер, незручна висока форма якого в уніформах європейських армій до середини XIX століття поступово зменшилася до сучасної форми. Так що гусарський ківер можна вважати “дідусем” картуза, а кашкет — його “батьком”.
Кашкет спочатку використовували замість незручного і важкого ківера в польових заняттях, під час господарських робіт тощо. Проте незабаром він повністю витіснив ківер з ужитку. Як уже зазначалося, з’явилися також “безкозирки” — кашкети без козирка, хоча цивільні картузи завжди робили з козирком.
Часто кашкети шили із внутрішнім або зовнішнім підборідним ремінцем; зовнішній виконував також і декоративну функцію. Однак у цивільних кашкетах — картузах — підборідний ремінь втратив свою первісну функцію і став виконувати чисто декоративне призначення, закриваючи шов між козирком та околишем, використовували для цього тонкий кручений шовковий шнурок.
Картуз спочатку з’явився у Швеції й становив м’який ковпак із козирком та накладками з можливістю прикривати ними вуха від холоду. Гардероб шведських вояків XVI–XVII століть уже обов’язково включав картуз. Пізніше, ближче до XVIII століття, модель поширилася у Пруссії, звідки перейшла в багато європейських армій, і після цього закономірно з’явилася в Росії.
Дуже скоро (початок XIX століття) картузи почало носити і цивільне населення, на відміну від форменого кашкета, що його, своєю чергою, носили тільки службовці та військові.
Приблизно в цей самий час цивільний кашкет через невідому причину отримав назву “картуза”, тобто полотняної торбинки для пороху, що його використовували під час заряджання артилерійських знарядь. Що стало причиною — невідомо.
Про “жиріновку”
Картуз складається з дінця, тулії та очілля (верхня частина), циліндричного околиша і козирка. Дінце може мати овальну або круглу форму. Незважаючи на непричетність цього типу шапок до форменого одягу, в дизайні всіх її різновидів простежується єдине прагнення до строго відточеного силуету.
Залежно від моди змінювалися розміри, форма і манера носіння картуза. Так, наприклад, у першій половині XIX століття це був доволі великий за розмірами головний убір, з круглим дінцем, однаковими на всі боки четвертинками тулії. Козирок — також великий за розмірами, при цьому майже вертикальний.
Згодом розміри тулії зменшувалися, а в другій половині XIX століття тулію стали опускати ззаду вниз, при цьому перед залишився піднятим над околишем, дінце набуло овальної форми. Якщо околиш формених кашкетів залишався всюди майже однаковим (4,5 см висоти), то на цивільних картузах він згодом збільшився, сягнувши 6 і подекуди навіть 8 см.
Козирок поступово зменшувався за своїми розмірами як у ширину, так і в довжину. Нахил козирка збільшувався, на початку XX століття у нього був кут 30 градусів, а на початку 1930-х років він набув майже “кепочної” форми і став горизонтальним. Так званий “козирок-лопата”.