Однак достеменно відомо, що Д. Мєндєлєєв не брав участі у створенні горілки, а зазначена робота присвячена зовсім іншим питанням і за своєю суттю належить радше до метрології. Так, наприклад, як стверджує директор Музею-архіву Д. Мєндєлєєва при Санкт-Пєтєрбурзькому державному університеті І. Дмітрієва, вчений взагалі не цікавився концентраціями спиртових розчинів, що характерні для горілки, і не намагався визначити оптимальну міцність горілки.
Понад те, сам Д. Мєндєлєєв горілку ніколи не пив, а віддавав перевагу сухому вину. Відоме його висловлювання про горілку як джерело коштів для державної скарбниці: “Невже насправді становище наше таке, що в кабаку, державному чи приватному, має бачити порятунок для економічного побуту народу, тобто Росії, і в горілці та і в способах її споживання шукати вихід для поліпшення сучасного стану народних і державних справ”.
Насправді оптимальну міцність для горілки вивчав англійський учений-хімік Дж. Ґільпін. Він вважав, що ідеальна горілка має містити 38 градусів спирту. Д. Мєндєлєєв лише процитував менш відомого англійського колегу у своїй дисертації. Сам же науковець вивчав більш концентровані розчини. Також він не знайшов жодних особливих фізико-хімічних властивостей у розчинів етанолу з такою концентрацією і їх окремо не виділяв.
У Росії й досі люблять експлуатувати “мєндєлєєвську” тему
Звідки ж тоді з’явилися ці магічні “40 градусів”?
Ще задовго до наукових праць хіміків люди пили горілку. При цьому вміст спирту в ній не регулювався на державному рівні. Це дозволяло нечесним на руку виноробам поставляти на ринок під виглядом російської горілки низькоякісне питво, отримане від перегонки картоплі й буряка.
У дореволюційній Росії виготовляли і продавали різноманітні сорти горілки (горілку в той час називали “казенним вином”): пінне вино міцністю 44 градуси, трипробне вино — 47 градусів тощо. У 1863 році була узаконена міцність так званого полугарного вина (полугара) — 38 градусів. Тоді ж почали з’являтися і рекомендації щодо 40 градусів.
1866 року указом міністра фінансів міцність полугарного вина офіційно була збільшена від 38 до 40 відсотків. Зроблено це було для зручності підрахунку обсягів виробленого напою і для збільшення надходжень акцизів із його продажу. Інакше кажучи, так простіше було підраховувати податки на алкоголь, які надходили до державної скарбниці. Таким чином, встановлення традиційного 40-відсоткового співвідношення спирту до води жодного стосунку до результатів досліджень Д. Мєндєлєєва не має.
У 1894 році російський уряд запатентував горілку, в якій було 40 об’ємних відсотків етилового спирту, а для очищення від сивушних масел використовували вугільний фільтр. Випускали її під маркою “Московская особенная”.
Відтоді в усіх російських виробничих стандартах використовували і продовжують використовувати 40-градусну горілку.
Як “Віденське” стало “Жигулівським”
Варто зазначити, що не лише назву і вміст горілки, а й інші напої росіяни безсоромно привласнювали.
Представники старшого покоління чудово пам’ятають дуже популярний за радянських часів сорт пива “Жигулівське”. Офіційно вважається, що цей сорт у 1935 році розробили фахівці пивоварної та виноробної промисловості. Однак історія пива “Жигулівське” починається ще з 1881 року, коли в деяких містах Росії почали варити за австрійським рецептом легке світле пиво густиною 11%, що його випускали у Відні в XIX столітті. Пиво мало назву “Віденське” і користувалося неабияким попитом серед різних верств населення Росії завдяки своєму збалансованому м’якому смакові. За часів СРСР назву було змінено на “Жигулівське”, на честь височини на березі річки Волґи.
Як зазначають знавці, сорт із назвою “Жигулівське” з’явився в 1934 році. За однією з версій, коли нарком харчової промисловості СРСР А. Мікоян, який відвідав того самого року завод у місті Самара, запитав, чому вироблене там “Віденське” пиво має таку “буржуазну” назву, відразу було “вжито відповідних заходів”. Тоді велися активні роботи над розширенням асортименту і планувалося його розширення саме за рахунок “буржуазних” сортів, у результаті чого справді “Віденське” стало “Жигулівським”, а заодно перейменували й інші “буржуазні” сорти: “Пільзенське” стало “Російським”, “Мюнхенське” — “Українським”, а “Екстра-Пільзень” — “Московським”.