Форма балалайки XVIII століття ще сильніше відрізнялася від сучасної, дуже нагадуючи тюркську домбру. Гриф був доволі довгим, корпус вузьким, вона мала дві, а не три струни, як зараз. Третю струну балалайці додали всього лише понад 100 років тому.
Відомо, що перші спеціальні описи російських народних інструментів, що з’явилися в останній третині XVIII століття, належать іноземцям, які жили і працювали в Росії.
З найцікавіших описів балалайки можна зазначити один, поданий М. Ґютрі, шотландцем, який досліджував російські пісні й музичні інструменти, в “Дисертації про російські стародавності”. Балалайка, пише Ґютрі, становила собою “довгий двострунний інструмент, мала корпус близько півтора п’ядей завдовжки (приблизно 27 см) і одної пяді завширшки (приблизно 18 см) і шийку (гриф), принаймні в чотири рази довшу”.
Сучасного вигляду балалайка набула завдяки музикантові-просвітителю В. Андрєєву і майстрам В. Іванову, Ф. Пасєрбскому, С. Налімову та іншим, які в 1883 році зайнялися її удосконаленням. В. Андрєєв запропонував робити деку з ялини, а задню частину балалайки виготовляти з бука, а також укоротити до 600–700 мм. Зроблене Ф. Пасєрбскім сімейство балалайок (пікколо, прима, альт, тенор, бас, контрабас) стало основою російського народного оркестру. Пізніше Ф. Пасєрбскій отримав у Німеччині патент на винахід балалайки.
П. Заболотскій, “Хлопчик з балалайкою”, форма якої є круглою, та еволюція балалайки
У 1887 році В. Андрєєв організував перший гурток поціновувачів балалайки, а 20 березня 1888 року в приміщенні Санкт-Пєтєрбурзького товариства взаємного кредиту відбувся перший виступ “Гуртка любителів гри на балалайках”. Саме ця подія стала датою народження оркестру російських народних інструментів.
Перша письмова згадка про балалайку міститься в документі від 13 червня 1688 року “Пам’ять зі Стрілецького наказу в Малоросійський наказ”, у якому, серед іншого, повідомляється, що в Москві “в Стрелецкий приказ приведены арзамасец посадский человек Савка Фёдоров сын Селезнев да Шенкурского уезду дворцовой Важеской волости крестьянин Ивашко Дмитриев, а с ними принесена балалайка для того, что они ехали на извозничье лошади в телеге в Яуские ворота, пели песни и в тое балалайку играли и караульных стрельцов, которые стояли у Яуских ворот на карауле, бранили”.
Інша згадка про балалайку датована жовтнем 1700 року через бійку, що сталася у Верхньотурському повіті Пермської губернії. За свідченням ямщиків Проньки й Алєксєя Баянова, дворовий чоловік воєводи К. Козлова І. Пашков бігав за ними і “бив їх балалайкою”.
Наступне письмове джерело, в якому згадується балалайка, — підписаний Пєтром I “Реєстр”, що належить до 1714 року: в Санкт-Петербурзі, під час святкування весілля блазня “князя-папы” М. Зотова, крім інших інструментів, що їх несли ряжені, були названі й чотири балалайки. Походження назви інструмента не зовсім зрозуміле. Деякі дослідники вважають, що воно утворене від звучання самого інструмента і передає характер гри на ньому.
Корінь слова “балалайка” або, як її ще називали, “балабайка”, давно привертав увагу своєю спорідненістю з такими російськими словами, як балабоніть, балаболіть, балаґуріть, що означає “розмовляти про щось незначне, базікати, патякати”, які походять із загальнослов’янського bolbol того самого значення. Всі ці поняття, доповнюючи одне одного, передають суть балалайки — інструмента легковажного, не надто серйозного, “бренчливого”.
Цікаво, що в українській мові слово вперше засвідчено у щоденникових записах початку XVIII століття, у яких розповідається про “татарина, який грав у балабайку”. Така форма — “балабайка” — наявна також у південно-руських діалектах і білоруській мові.
Згідно з іншою версією, не тільки своїм походженням, а й навіть своєю назвою балалайка зобов’язана татарам. У татарській мові є слово “балалар”, що означає “діти”, звідси і “балакати” — нерозумно, по-дитячому базікати про що-небудь. Додаючи російське “-ка”, отримуємо “балаларка”, що так схоже на слово “балалайка”.
Скоморохи-домрачеї