З піснею по життю
Радянська пропагандистська машина працювала і вдень, і вночі, як годинниковий механізм. Одним із найважливіших його складників, після кіно, була пісенна творчість.
Варто зазначити, що до послуг кремлівських замовників завжди була напоготові ціла армія пропагандистів усіх калібрів і мастей. А оскільки процес створення радянських пісень був різноманітний і некерований, тут також не обійшлося без плагіату.
В енциклопедичному словнику “Світ російської культури” цей процес не лише виправдовують, а й вихваляють: “пізніше багато (радянських) композиторів писали пісні й марші, побутову і танцювальну музику. Вони ж щедро насичували свої серйозні твори мелодіями, інтонаціями, запозиченими з пісень і танців свого часу”. Тобто, якщо зрозуміло, то “поцупленими”.
Так сталося, наприклад, із піснею La Adelita з мексиканського фільму “Віва, Вілья”, що була гімном мексиканської революції, а стала “Маршем веселых ребят” популярного радянського композитора І. Дунаєвского з новим текстом В. Лєбєдєва-Кумача.
Сюди ж можна віднести і прилаштування давньої популярної мелодії до нового тексту. Так було, наприклад, з єврейською весільною піснею, яка у композиторів братів Покрасс перетворилася на відомий “Марш Буденного” на слова А. д’Актіля, або українською жартівливою піснею “Комарик”, що стала радянською агіткою “Как родная меня мать провожала” на слова Д. Бєдного.
Іноді плагіат був подвійним, а то й потрійним, і навіть четвертним, коли одну й ту саму чужу мелодію експлуатували по кілька разів. Яскравий тому приклад — відома в 1920–1930 роки пісня “Молодая гвардия” (“Вперед, заре навстречу!”). У ній вірші радянського поета А. Безимєнского покладені на мелодію польської революційної “Робітничої пісні” (в російському перекладі Ґ. Рівкіна “Кто кормит всех и поит”), яка була переробкою німецької пісні початку XX століття, що, своєю чергою, є переробкою тірольської пісні “Zu Mantua in Banden...” про Андреаса Ґофера, вождя національно-визвольного руху в Тіролі у 1808–1810 роках.
Однак варто зазначити, що пісні запозичували не тільки у “чужаків”, а й у “своїх”.
Так, під час Першої світової війни в російській армії дуже популярною була пісня “Слышали деды” з приспівом зі словами: “Смело мы в бой пойдем / За Русь святую”. У роки громадянської війни з’явилося кілька її варіантів, зокрема і той, який найбільш відомий сьогодні, зі словами приспіву: “Смело мы в бой пойдём / За власть Советов”.
Ще одна популярна радянська пісня композитора А. Алєксандрова і поета Н. Кооля “Там вдали, за рекой” про сотню юних бійців із будьонівських військ, що з’явилася в 1924 році, була перероблена зі старої пісні “За рекой Ляохэ”, в якій ішлося про одну з подій російсько-японської війни 1904–1905 років. Також існує ще кілька пісень з тією самою мелодією, створених різними авторами в різний час.
Тут треба зазначити, що пісні авторів, які стали емігрантами або з будь-яких інших причин були неугодними радянській владі, перетворювалися на “народні” або, як траплялося найчастіше, привласнювалися “шанованими” членами Спілки композиторів СРСР.
Пам’ятаєте радянський шляґер “У самовара я и моя Маша”? На платівці, записаній оркестром Леоніда Утьосова, зазначені такі вихідні дані: “Обработка Л. Дидерихса, слова В. Лебедева-Кумача”. Однак насправді пісня була написана для варшавського кабаре “Морське око”. Музику написала Фані Ґордон (Квятковска), а автором тексту (звісно, польського) був Анджей Власт, власник цього кабаре. Вся Польща тоді співала: “Pod samowarem siedzi moja Masza / Ja mowie: tak, a ona mowi: nie!” Пізніше, повернувшись до СРСР, Квятковска написала російський текст для цієї пісні, саме такою вона і запам’яталася мільйонам радянських громадян.
Ще один не менш популярний радянський шляґер “Вот кто-то с горочки спустился” позначений як російська народна пісня в обробці композитора-пісняра (була така професія) Б. Тєрєнтьєва. Ось тільки чомусь таку “народну пісню” до Б. Тєрєнтьєва ніхто не чув. Зате був відомий український романс “В саду осіннім айстри білі”. Записав романс видатний український музикознавець і композитор Л. Ященко від студенток Київського державного університету Г. Ковадло і Л. Орел у 1958 році.
Загалом усю масу запозичених радянських пісень просто неможливо описати. Радянські композитори-плагіатори, так само як і поети-піснярі, з легкістю видавали чужі твори за власні, тобто здійснювали, причому з відома вищого партійного керівництва, літературно-музичне злодійство.