Саме цільова аудиторія стала причиною того, що виклад казки був дуже спрощений. Романи Г. Лофтінґа, розраховані на підлітків і дорослих, перетворилися на казки для зовсім маленьких дітей.
Крім того, в нових виданнях “переказ” постійно перероблявся. Як писав сам К. Чуковскій, він “вніс у свою переробку десятки реалій, яких нема в оригіналі”. І справді, твори Лофтінґа присвячені, насамперед, життю Вікторіанської Англії. Казки К. Чуковского — це історії про казкову країну. Коли Джон Дуліттл відправляється до Африки рятувати мавп від епідемії, то це гуманний англієць їде рятувати тубільців. Коли ж в Африку їде лікар Айболить, то це всього лише переїзд із однієї казкової країни в іншу.
У романах Г. Лофтінґа діють конкретні люди і звірі, наділені рисами людей, у казках К. Чуковского — умовні поселяни, моряки і “просто добрі” тварини. Так, собака Джип у К. Чуковского перетворюється на Авву, порося Джаб-Джаб з манерами розпещеного хлопчика — на свинку Хрю-Хрю, пугач-математик — на сову Бумбу, ощадлива домоуправителька качка Даб-Даб — на добру качку Кіку, а туземний король Джолінґінкі й пірат Бен-Алі взагалі зіллються в єдиному образі пірата-людожера Бармалея.
У лікаря Дуліттла також є сестра — нудотна ханжа-пуританка Capa, суха стара діва, яка в похилому віці вийшла заміж за священика. Вона зовсім не зла, просто звикла жити за раз і назавжди визначеними правилами, і тому гнівається на брата, який прагне жити не так “як велять”, а “як хочеться”. У К. Чуковского Capa перетворилася на зовсім уже злобливу Варвару.
Хто ж усе-таки вигадав лікаря Айболитя? Чи справді виношував К. Чуковскій ідею написати казку про звіриного лікаря чи ні, важко сказати. Зрозуміло одне — стимулом для її появи явно послугувало ознайомлення з казкою Г. Лофтінґа. Звідти ж запозичені основні персонажі та деякі сюжетні лінії. Все це стало поштовхом для власної авторської творчості. Напевно, тому головні персонажі К. Чуковского є такими різноваріантними. Так, у прозовому переказі за Г’ю Лофтінґом доктор родом із закордонного міста Піндемонте, в “Бармалеї” — з радянського Лєнінґрада, а в поемі “Здолаємо Бармалея” — з казкової країни Айболитії. Те саме і з Бармалеем. Якщо в однойменній казці він виправляється і їде до Лєнінґрада, то у прозовому варіанті його з’їдають акули, а в “Здолаємо Бармалея” і зовсім розстрілюють з автомата.
Варто зазначити, що К. Чуковскій переклав багато чудових книжок під їхнім рідним авторством, зокрема й дитячих. І хоча переказ казки “Лікар Айболить” постійно супроводжував підзаголовок “за Г’ю Лофтінґом”, у своїх віршованих казках К. Чуковскій жодного разу так і не згадав свого заокеанського “співавтора”.
Буратіно та Піноккіо
Герой відомої казки Алєксєя Толстого, — веселий дерев’яний хлопчик Буратіно, — став улюбленцем мільйонів радянських читачів різних поколінь. Однак і ця казка не є оригінальною, а у дерев’яної ляльки був західний прототип.
У 1883 році італійський письменник і журналіст Карло Лоренцині, що прославився під ім’ям Карло Коллоді, опублікував свою чудову казку “Пригоди Піноккіо, історія однієї ляльки” (Le awenture di Pinocchio. Storia di un burattino). Слово burattino у перекладі з італійської означає “лялька, маріонетка”.
Псевдо Коллоді письменник узяв собі в 1856 році за назвою села Коллоді в Тоскані, де народилася його мати. Писав оповідання, публіцистичні нариси, комічні сценки і навіть іронічний роман-есей “Роман у паровозі”, що приніс йому певну популярність. Однак всесвітньовідомим він став завдяки дитячій повісті про пригоди дерев’яної ляльки, що в 1881 році вийшла друком у вигляді роману-фейлетону на сторінках “Газети для дітей”, а потім у 1883 році — окремим виданням. Книжку було перекладено багатьма мовами, а перший російський переклад вийшов у 1906 році. “Золотий ключик, або Пригоди Буратіно” А. Толстой написав 1936 року.
Відомий радянський письменник і не приховував, що на написання пригод Буратіно його надихнула книга Карло Коллоді. Намагаючись уникнути звинувачень у плагіаті, А. Толстой до свого “Золотого ключика” додав таку передмову: “Когда я был маленький, читал одну книжку: она называлась “Пиноккио, или Похождения деревянной куклы” (деревяная кукла по-итальянски — буратино). Я часто рассказывал моим товарищам занимательные приключения Буратино. Но так как книжка потерялась, то рассказывал каждый раз по-разному, выдумывая такие похождения, которых в книге совсем и не было. Теперь, через много-много лет, я припомнил моего старого друга Буратино и надумал рассказать вам, девочки и мальчики, необычайную историю про этого деревянного человечка”.