Цікаво, що плагіат із Хотабичем триває і в сучасній Росії. Так, наприклад, у книзі Л. Лаґіна “Старий Хотабич”, що вийшла у видавництві “Эксмо” в 2011 році, ілюстрація на обкладинці книги один в один повторює радянський плакат 1950-х років “Здійснилися мрії народні”. Дизайнер лише домалював бороду і чалму.
Гудвін та чарівник країни Оз
Очевидно, багато росіян пам’ятають радянський мультфільм про чарівника Смарагдового міста, дівчинку Еллі та її друзів, створений за мотивами казки письменника А. Волкова.
Ось тільки “мотиви” радянський письменник запозичив у свого американського колеги Л. Баума, творця чарівної країни Оз.
“Чарівник країни Оз” Л. Баума вийшов друком у 1900 році. Сюжет казки добре знайомий радянським читачам, навіть якщо вони її не читали. Будиночок, у якому жила дівчинка з родичами і песиком, ураган переносить в чарівну країну. Тепер їй треба розшукати чарівника Смарагдового міста — він допоможе повернутися додому. Дорогою вона зустрічає Опудала, Залізного Дроворуба і Боягузливого Лева.
Лаймен Френк Баум народився в містечку Читтенанґо (штат Нью-Йорк) у 1856 році. Хлопчик почав писати вже в ранньому віці. Побачивши це, батько купив іграшкову друкарську машинку, на якій Френк разом із братом Генрі друкували домашній журнал. Надалі Л. Баум став журналістом, був редактором газети “Піонер Дакоти”, писав публіцистичні статті на політичні теми. Так було доти, аж поки в один із травневих вечорів 1898 року в нього в господі не зібралася, як зазвичай, своя і сусідська дітвора. Тоді у господаря й з’явилася казка про дівчинку Дороті, її друзів, чарівника та їхні дивовижні пригоди в якійсь казковій країні.
Книжки Л. Баума про країну Оз одразу ж стали користуватися великою популярністю. Вони були десятки разів екранізовані, породили безліч наслідувань і пародій.
Але якщо це комусь можна, то чому не можна мені, — так, напевно, подумав син відставного фельдфебеля А. Волков, коли відкривав книжку Л. Баума про країну Оз. Що з цього вийшло, добре відомо. У 1939 році в СРСР з’явилася дитяча казка “Чарівник Смарагдового міста”.
Спочатку А. Волков узявся перекладати цю книгу для того, щоб повправлятися у вивченні англійської мови. Однак у процесі перекладу він змінив деякі події і додав нові пригоди героїв.
Як і у випадку з А. Толстим, А. Волков із чудового міфу, повного філософії, зробив просто розважальну казку, обрубавши багато “зайвих”, як йому здавалося, сюжетних ліній. У Л. Баума сучасники роздивилися найгострішу політичну сатиру на тодішніх політиків (Великий Оз — це президент Маккінлі, Опудало — президенти Гаррісон і Клівленд, Залізний Дроворуб — Рокфеллер, відьми — олігархи, які фактично керували країною, Боягузливий Лев — військові кола й армія США). У А. Волкова ж дівчинка Еллі просто долає тяжкі випробування, щоб заслужити право звернутися по допомогу до чарівника.
У наступних виданнях, починаючи з 1959 року, у А. Волкова і образи персонажів, і пояснення подій значно змінені, що створило свою атмосферу Чарівної країни, яка помітно відрізняється від країни Оз. Книжку стало легше читати, але глибокий філософський зміст був утрачений.
Розділ 18
“ВЄЛІКІЙ І МОҐУЧІЙ”
Давньоболгарське коріння
Росіяни дуже пишаються своєю мовою, називаючи її не інакше, як “великою і могутньою”. Ось тільки мало хто з них здогадується, що мова ця не повною мірою російська, а багато в чому запозичена у давніх болгар.
Відомо, що разом із появою християнства в Русі з’являється своєрідна писемність, яка ґрунтувалася не на розмовній мові, а на книжній старослов’янській або, як її зазвичай називають, церковнослов’янській. Ця мова була створена братами Кирилом і Мефодієм спеціально для перекладу Святого Письма та богослужбових церковних книг із грецької мови на мову, зрозумілу слов’янам. Мова, якою говорили і писали брати, пізніше канонізовані православною церквою, була за своїм походженням давньоболгарською (точніше — македонським діалектом давньоболгарської мови), оскільки основним населенням Солуня (тепер Салоніки, Греція), звідки походили Кирило і Мефодій, були болгари.
Ми будемо послуговуватися звичним терміном “церковнослов’янська мова”, розуміючи під ним його стародавню версію (IX–XIII століть). Слов’яни того часу настільки легко розуміли цю мову, що з поширенням серед них християнства не треба було щоразу перекладати Священні книги на інші слов’янські наріччя, і всі розуміли й користувалися для богослужіння книгами в перекладі Кирила й Мефодія. Таким чином, мова братів скоро стала богослужбовою церковною мовою для слов’ян, тому вона й називається церковнослов’янською.