Досі в усному мовленні російського народу церковнослов’янізми не просто продовжують у деяких випадках виконувати номінативну функцію, а й мають свої особливості використання.
У різних телевізійних шоу, радіо і телепередачах церковнослов’янізми використовують у складі різних мовних конструкцій як кліше. Так, до прикладу, часто використовують такі вирази, як “опустить очи долу”, “молча созерцать”, “чаша сия”, “указующий перст”, “недуги”, “разглагольствовать”, “отведать”, “гневить”, “благоухать”, “поучать”, “бытие”, “юродство”, “братия”, “сотоварищи”, “песнопения”, “ныне”, “не чета”, “на страже”, “не от мира сего” і навіть цілі фразеологізми, наприклад, “устами младенца глаголет истина”, “от избытка сердца уста глаголят” та інші.
Двічі запозичена
Виникає закономірне питання, чому російська мова ввібрала в себе так багато церковнослов’янізмів, а українська — ні. На це були дві істотні причини.
Перша полягає в тому, що, на відміну від Південної Русі, на північному сході населення було змішаним угро-фіно-слов’янським, тому для значної його частини і церковнослов’янська, і давньоруська (давньоукраїнська) мови були чужими. Оскільки церковнослов’янська була мовою книжною, тобто і мовою навчання, і мовою богослужіння, її місцеве населення вбирало активніше і ширше. Іншим важливим чинником було те, що російська мова, на відміну від української (за часів Київської Русі), зазнала не одного, а двох церковнослов’янських або, як їх називають у науці, південнослов’янських впливів.
Другий південнослов’янський вплив як особливе явище в духовному житті Московської держави відкрив А. Соболєвскій на великому матеріалі середньовічних рукописів. У статті “Південнослов’янський вплив на російську писемність у XIV–XV ст.” він підсумував свої багаторічні спостереження: “Ясно, что между половиною XIV и половиною XV в. русская письменность подпала под очень сильное влияние южнославянской письменности и в конце концов подчинилась этому влиянию. Это произошло благодаря усилившимся сношениям России с Константинополем и Афоном”.
Південнослов’янські рукописи були сприйняті в Московській державі як найбільш правильні, такі, що відроджують у всій чистоті стародавні загальнослов’янські мовні норми часів Кирила і Мефодія та наближують церковнослов’янську мову до грецької як хранительки чистої віри. Південнослов’янські тексти були до вподоби московитським книжникам настільки, що вони почали переписувати і наслідувати їх. Це і стало головною причиною другого південнослов’янського впливу.
Так, наприкінці XIV — на початку XV століть у московитських рукописах виявляється пристрасть до церковнослов’янізмів і архаїчних форм: відновлюються старослов’янські написання зі сполукою “жд”; використовуються складні слова книжного (штучного) характеру, так звані неослов’янізми, наприклад, бесояростный, младорастущий, светлозрачный, злораспаляемый, каменносердечен; широко вживається абстрактна лексика із книжними церковнослов’янськими словотворчими елементами; ускладнюються синтаксичні побудови з нагромадженнями синонімічних конструкцій, близьких за значенням слів і виразів; часто цитуються висловлювання зі Святого Письма.
Таким чином, під час другого південнослов’янського впливу відбувається архаїзація і грецизація книжної мови, посилюється прагнення очистити її від впливу розмовної мови, повернути до “першопочаткового”, загального для всього православного слов’янства, стану. Мовні норми другого південнослов’янського впливу жорсткіше і чіткіше відокремили книжну мову від розмовної. Так, у новгородських книж-кових текстах до XVI століття майже повністю зникає змішання букв “ц” і “ч”, що відбивало на письмі діалектне цокання і було яскравою особливістю новґородської писемності у XI–XIV століттях.
Згідно із загальнопоширеним поглядом у XVIII і на початку XIX століть церковнослов’янська і російська мови вважалися майже однаковими. Тому російську мову в той час часто називали “славенороссийской”. Очевидно, наведеного матеріалу досить, щоб переконатися у значному впливі церковнослов’янської мови на російську. Нині в російській мові церковнослов’янізми є найважливішим компонентом її структури, які визначили повною мірою її характер та історичний розвиток, в той час, як в українській вони є лише додатковим елементом.
Н. Трубєцкой писав: “Секуляризація російської літератури в XVII ст. піднесла власне російський шар в літературній мові і створила певну гібридну структуру, де частки церковнослов’янської та розмовної складових варіювали залежно від стилю. Російська в основному зберегла свій усвідомлено гібридний характер до нашого часу, в той час як сербська та українська під впливом романтизму позбулися церковнослов’янського шару”.