Існують і непрямі підтвердження норманського походження слова “русь”. Так, наприклад, фіни й досі називають Швецію Ruotsi, а шведів Ruotsalainen. Те саме в естонській (Rootś, Rootslane), водській (Rotsi), ливській (Ruot’s) мовах.
Підтвердження знаходимо і на сторінках давньоруської письмової пам’ятки — “Повісті врем’яних літ”. Дослідники давно звернули увагу, що народи і племена, що їх згадує літописець, за формою назв поділяються на три типи. Перший становлять слов’янські племена, назви яких закінчуються на -ани, -єни (поляни, древляни, словени). Другий тип утворюють назви на -ичі (кривичі, радимичі, дреговичі). Вони також належать до слов’янських племен. Третій тип утворюють односкладові назви з м’яким приголосним на кінці (водь, чудь, сумь). Так у літописі позначені народи, які жили на півночі Східно-Європейської рівнини і говорили мовами фінської групи. Очевидно, що слово “русь” має подібність із третім типом назв.
Нарешті, на користь норманського походження назви “русь” свідчать і літописні імена. У договорах Русі з Візантією 911 і 944 років усі посли “отъ рода русьска” мають скандинавські імена: “Карлы, Инегельд, Фарлов, Веремуд, Рулав, Гуды, Руалд, Карн, Фрелав, Рюар, Актеву, Труан, Лидульфост, Стемир, иже послани от Олга, великаго князя Рускаго”.
Тож не дивно, що всі найавторитетніші російські історики XIX століття — Карамзін, Соловйов і Ключєвскій — були прибічниками норманської теорії.
Із приходом варягів із північних земель у Середнє Подніпров’я назва “русь” закріпилася за прибульцями і в тамтешніх мешканців, а незабаром перейшла і на назву держави, тобто з етноніма перетворилася на хоронім (різновид топоніма на позначення певної території). Таким чином, як би це не подобалося сучасним росіянам, етнонім “русь” має норманське походження і був запозичений у фіно-угрів.
Варто зазначити, що аналогічні випадки перенесення назви завойовників на завойовану територію доволі поширене у Європі. Так Франція отримала назву по імені франків, Англія — англів, Ломбардія — лангобардів, Андалузія — вандалів, Болгарія — болгар тощо.
А тепер з’ясуємо, які ж землі спочатку називалися Руссю, тобто простежимо походження хороніма “Русь”.
Де ти, Руська земле?
Історики давно звернули увагу на те, що в літописах топонім Русь, Руська земля використовується у двох значеннях — ширшому, під яким розуміють усі східнослов’янські землі, що входять до складу Київської держави, і вужчому, що належить тільки до південної частини цих земель, тобто до земель полян, древлян і сіверян.
Джерела IX–XII століть чітко показують, що назви “Русь”, “Руська земля” споконвічно відносилися лише до Середнього Подніпров’я з центром у Києві. Тобто Руська земля у вужчому розумінні — це Київське, Переяславське та Чернігівське князівства.
Щодо північно-руських земель, то спочатку їх називали Заліссям, Заліською землею. Ця назва мала на увазі все те, що знаходилося “за лісом” стосовно київських і чернігівських земель, від яких Залісся відокремлювали важкопрохідні брянські (“дебрянські” — від слова “дебрі”) ліси.
Межі “Руської землі” у вузькому значенні терміна
Давньоруські літописи чітко відокремлювали Русь від північних князівств, які пізніше почали називатися Московією, а потім Росією, фактично привласнивши собі назву Русь. “Поехать в Русь” із Ростова, Суздаля чи Новґорода в літописах означало поїхати на південь.
Так, князь Юрій Довгорукий виступив із військом із Ростово-Суздальської землі “в Русь”, тобто на Київ. У Лаврентіївському літописі про це під 1152 роком читаємо: “Поиде Гюрги (Суждальский) с сыном своим, и с Ростовцы, и с Суждальцы, и с Рязанцы, со князи Рязанскими в Русь”.
У 1155 році, згідно з Іпатіївським літописом: “Юрий Владимирович... йде из Суздалья в Русь и приде Києву”. Ще переконливіше цей самий літопис говорить про те, що в столицю суздальської землі приходили купці “из Царьгорода, и от иных стран, из Русской земли и аче латинян”.
Новґородський перший літопис у запису під 1180 роком повідомляє: “Въ лето 6688 [1180]. Переставися кънязь Мьстиславъ Новегороде Ростиславиць, вънукъ Мьстиславль, месяця июня въ 14, и положиша и въ святии Софии у святыя Богородиця. И послаша новгородьци къ Святославу въ Русь по сынъ, и приведоша Володимира въ Новъгородъ, и посадиша и на стол въ 17 август”.