Польське підпілля, з Армією Крайовою на чолі, розпочало боротьбу проти УПА щойно після найбільшої хвилі вбивств, до яких дійшло в липні 1943 року у понад сотні місцевостях Волині. Збройні сутички, превентивні й запобіжні акції розгорілися у 1944 році на території Тернопільського, Львівського, Станіславівського й Люблінського воєводств. Після закінчення війни, знищення бандерівської партизанки в Ряшівському й Люблінському воєводствах продовжували підрозділи Польського війська та Корпусу внутрішньої безпеки. Останній етап конфлікту в 1947 році завершило виселення з південно-східних повітів близько 150 тис. українців у рамках операції «Вісла».[6]
Кінцевий баланс смертельних жертв (безповоротних втрат) у цей найбільш трагічний період взаємовідносин, ще не завершився (обминаємо питання вигнання або примусового виселення сотень тисяч осіб, багато з яких втратили близьких, віднесли рани, втратили здоров’я і неодноразово також доробок усього життя). Згідно з дотеперішньою документацією, головним чином спертій на спогадах свідків та опублікованою в роботах Владислава й Єви Сємашків, Генріка Команського, Щепана Сєкерки та Кшиштофа Бульзацького, Здзислава Конєчного,[7] а також понад 90 номерах журналу «На рубежі»,[8] українські націоналісти винищили поляків у близько 3700 місцевостях. Польські втрати винесли, згідно з цією же неповною документацією, близько 100 тис.[9] Щепан Сєкерка оцінює („Na Rubieży” 2005, № 80, с. 6), що дійсні втрати могли бути значно вищі.[10]
По українській стороні загалом втрати від польських рук (головне, на території Польщі у повоєнних кордонах) можуть сягнути кільканадцяти тисяч.[11]
Питання, яке стало темою нашої книжки, у складній матерії польсько-українських взаємин під час війни і зразу же після неї, займає другорядне місце. Є ледве одним з аспектів часткового, хоча й першопланового, питання втрат, які потягнув за собою конфлікт. Не піддається натомість сумніву, що для потенційних жертв має – крім пізнавального – істотний моральний вимір. Постулат про те, щоб увіковічити, часто анонімних, «справедливих» українців і, хоч таким чином, висловити їм вдячність за порятунок, формулювався у Польщі здавна. Заявляли його самі врятовані та інші учасники подій, які вижили. Для врятованих було зрозуміло, що на рівні фіксації пам’яті про загиблих, відтворення обставин їхньої смерті та можливого показання винуватців, потрібно увічнити героїчний жест рятівників.[12]
Так було від початку досліджень над геєною кресового населення, що велися протягом довгих років виключно громадськими силами, всупереч службовому табу, накинутому державними інституціями, які уникали того, щоб піднімати таку дражливу проблематику. Коли у 1985 році середовище солдатів 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової звернулося до ветеранів та їхніх родин із закликом надсилати спогади про цей період, у розісланій анкеті фігурував пункт, що стосувався допомоги з боку українців. Тоді було зібрано 350 свідчень, які в більшості походили від наочних свідків та вносили нові знання з багатьма подробицями подій на Волині. Юзеф Туровський та Владислав Сємашко використали їх, опрацьовуючи перший список злочинів українських націоналістів проти польського населення Волині (Варшава 1990).
Завдяки послідовно поширюваній колекції доказів (сьогодні це напевно 5 тис. позицій), збираній деякими архівами (в т.ч. Східним архівом у Варшаві), і особливо завдяки громадським організаціям, що утворилися на початку дев’яностих років: вроцлавське Товариство увіковічення жертв злочинів українських націоналістів та замойське Товариство увіковічення поляків, убитих на Волині, після років могли з’явитися фундаментальні розробки авторства В. і Є. Сємашків та Г. Команського і Щ. Сєкерки, К. Бульзацького. У кожному з них вміщена також вибірка джерельних текстів (57 свідоцтв з Волині та кількасот з Тернопільського й Львівського воєводств).
6
З чисельної літератури, в якій ідеться про хід конфлікту в сорокових роках, ми наведемо лише деякі роботи: A.L. Sowa,
7
W. Siemaszko, E. Siemaszko,
8
Дані з „Na Rubieży” («На рубежі», до № 66) у своїх двох книжках використав Станіслав Ястшембський:
9
У тому числі на Волині – близько 37 тис., у Тернопільському – майже 24 тис., у Ряшівському й Люблінському воєводствах – 10 тис., у Львівському воєводстві – понад 20 тис.
10
Питання страт всебічно аналізує й дає обережні розрахунки Ґжеґож Грицюк (
11
Детальні дослідження цього питання розпочалися практично недавно: у комп’ютерній базі Осередку КАРТА у Варшаві фігурує близько 3 тис. українських жертв, наведених на основі документації, яку зібрав Євген Місило. Тут потрібно згадати також українські жертви ОУН-УПА. Віктор Поліщук нараховує 80 тис. – однак, вихідних даних (надісланих свідками та опублікованих в українській пресі на початку дев’яностих років, списків жертв з трьох регіонів Рівненської області та трьох регіонів Станіславівської області), не було перевірено, а механічно перенесено на всі Креси. Див.: W. Poliszczuk,
12
Слід пригадати хоча б ініціативу Вацлавa Хмєлевського, родом з Ковалівки (Ковельський повіт, Волинське воєводство). У 1997 р. в листі до посла України у Польщі він писав про українця Омеляна Бойчуна, якого УПА стратила за те, що він попередив жителів Ковалівки про напад: «Ця ганебна смерть є на моїй совісті. Я останній з поляків, який може до Вас звернутися з проханням сплатити борг вдячності. Раніше ми не мали такого шансу. [...] Я звертаюся до Пана Посла з проханням відновити людяність, гідність і честь Омеляна Бойчуна, повернути Його добру репутацію сім’ї та суспільству. Омелян любив життя та людей, за них він віддав своє молоде життя. Він загинув як зрадник України і ворог українського народу. Фактично він був героєм, протиставився тисячам націоналістів, які прагнули крові. Він не хотів вбивати невинних людей і безборонних сусідів». Більш контроверсійною була пропозиція краківського Фонду ім. Тадеуша Костюшка 2003 р. щодо спорудження у Перемишлі пагорба–пам’ятника вдячності українцям, друзям поляків у 1943–1946 роках. За допомогу полякам загинуло 5000 осіб української національності. Цю ініціативу критично сприйняли більшість жителів Кресів та ветерани. Разом з тим піднімалося питання про доцільність увіковічити українські жертви (зокрема, не повідомляється про те, від чиїх рук і при яких обставинах вони загинули), а також кількість справедливих українців. Голова Товариства вшанування жертв злочинів українських націоналістів Щепан Сєкерка ствердив, що з даних, які Товариство збирало протягом 15 років, випливає, що таких жертв могло бути близько 1000. Він також пригадав, що з ініціативи ТВЖЗУН у 1999 р. у Вроцлаві було відкрито пам’ятник-мавзолей польських жертв українського геноциду на Кресах, у крипті якого знайшлася урна з землею з гробу українців, що загибли від руки ОУН i УПА, а у 2002 р. на пам’ятнику встановлено таблицю вшанування українців, які загинули, рятуючи поляків.