Священик Даца згадує також попередні моменти зі свого життя, коли зазнав доброзичливості з боку українців:
«У перші дні війни, після 17 вересня 1939 року, коли мені загрожувала небезпека від рук українських націоналістів, дуже мені допоміг, і навіть урятував життя д-р Стефан Сенігіновський – українець з Ходорова, при тому наражаючи власне життя. У 1940 році цей лікар-українець в надзвичайно тяжких і примітивних операційних умовах врятував життя моєї матері, провівши трансфузію крові, донором якої був я. [...]
Бог у своїй незрозумілій всемогутності і милосерді [...] вкотре врятував мені життя також руками й вчинками благородної людини, яким був Березовський, руський церковник, дяк греко-католицького обряду в Новосільцях, українець. Саме він мене зберіг у своїй хаті, між перинами й подушками, коли мені загрожувала смерть від рук українських фашистів. Це було влітку 1942 року.
Подібно я був врятований взимку наприкінці 1942 року, коли вночі я проїжджав через українське село Вербицю. Раптом я був затриманий на дорозі посеред села озброєним відділом українців. Це, імовірно, був місцевий загін УПА, який проводив нічні вправи. [...] на моєму возі було знайдено мішок жита [...] Тоді це була дія на шкоду німецької держави, перевезення збіжжя загрожувало смертю, командир цього відділу оголосив мені смертний вирок від імені німецької влади.
Мене мали розстріляти. [...] аж тут раптом навколо мене зібрався численний натовп жінок, дітей, мабуть, з усього села. Вони почали голосно кричати, плакати й викликати з рядів по імені своїх чоловіків і синів, і всіх „стрільців”, які там стояли. Вони почали кричати: не вбивайте його як собаки, відпустіть на волю, це польський ксьондз з Новосільців, який лікував та рятував здоров’я і життя наших дітей і наші також.
У загоні настала метушня. Виконання вироку скасували. Мене відпустили на волю. І, о диво, ті, хто мали мене розстріляти, для моєї особистої безпеки провели мене майже до самої садиби священика. Під час прощання сказали, що мені пощастило і щоб наступного разу я був більш обережний і не показувався в їхніх сторонах».
Джерело: ks. R. Daca, Byłem świadkiem (fragmenty wspomnień z 1985 r.), „Na Rubieży” 2001, № 52, с. 35–36.
ГОРОДОЦЬКИЙ ПОВІТ
Лелехівка, ґміна Янів (зараз Івано-Франкове) – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 600 мешканців.
7 квітня 1944 року бандерівці напали на хату лісничого, яка була розташована у фільварку Булава і вбили двох поляків, у цьому числі лісового Антоні Смирського, незважаючи на те, що напередодні подарували йому життя завдяки заступництву лісника-українця Паславського.
Джерело: J. Smyrska, Byłam świadkiem, „Na Rubieży” 1997, № 20, с. 10–11.
ДРОГОБИЦЬКИЙ ПОВІТ
Майдан, ґміна Новий Кропивник – село з перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 950 мешканців.
29 серпня 1943 року під час нападу на хату лісничого загинуло чотирнадцять осіб, серед них лісник Ян Питтнер та його внук. Українка-служниця врятувалася, незважаючи на те, що не хотіла виявити, де заховався господар, і сказала нападаючим, що це її дитина.
Джерело: J. Pit z d. Pittner, Byłam świadkiem, „Na Rubieży” 2005, № 77, с. 48–49.
ЖОВКІВСЬКИЙ ПОВІТ
Борове, ґміна Великі Мости – село, яке налічувало понад 700 мешканців, переважно українців; проживали тут також нечисленні поляки та євреї.
Весною 1944 року під час нападу на один з польських будинків врятувався чоловік на прізвище Гас (Гасс). Поранений, він доповз до сусіда-українця, який перев’язав йому рани та відвіз у Великі Мости.
Джерело: A. Gołąb, Powiat Żółkiew, „Na Rubieży” 1999, № 36, с. 21.
Бутини, ґміна Бутини – село, яке налічувало понад 2200 мешканців, переважно українців; мешкало тут також понад 120 поляків і близько 100 євреїв.
Влітку 1944 року, після знищення або вигнання всіх поляків, у селі залишилася одна жінка з двійкою малих дітей, яка приховувалася в сусіда-українця. Незважаючи на постійну загрозу, українець, наражаючи на небезпеку своє життя, вночі вивіз родину до Великих Мостів.
Джерело: A. Gołąb, Powiat Żółkiew..., с. 22.
Волиця, ґміна Великі Мости – село з перевагою польського населення над українським, яке налічувало близько 1000 мешканців.
У період загрози нападів УПА, з осені 1943 до весни 1944 років, деякі українці, серед них Марія Хижинська, Микола Хижинський, Анна Голота, Серафім Гуманюк, Василь Іваневич, Андрій Нагірний, Катерина Нагірна, Катерина Стодольна і Роман Стодольний допомагали своїм сусідам-полякам. Вони приймали на нічліг старших осіб і дітей, а молодим дозволяли спати у своїх стодолах і стайнях.