Джерело: H. Komański, Powiat Rudki, „Na Rubieży” 2000, № 42, с. 24.
Румно, ґміна Комарно – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало понад 2500 мешканців.
У ніч з 2 на 3 червня 1944 року та впродовж декількох наступних днів від рук УПА у цій місцевості загинуло близько 40 осіб.
Родина Тадеуша Патера (на прізвисько «Стець») змогла врятуватися завдяки допомозі сусідки-українки. «Батьки нас прокинули, всю п’ятірку, і з вузликами, поспішно захопленими, відвели до української родини, як я собі нагадую, її звали Шило Катерина, прізвисько Грушка. Втікаючи серед стрілянини через сад, ми бачили, як горіли стайня і стодола. [...] Михайло Побідка (Карабін) забезпечив нашу хату, стежачи її; після повернення з-за Сяну, переховував наші корову й коня (стайня згоріла). Як сусід він був доброзичливим до нашої родини. Ми йому вдячні за цю допомогу».
Станіслав Патер, син Юзефа, згадує: «Мама з Доротою і Тадеушем приховалися в хаті сусідки Нацьки, українки [...] Саме ця вдова, Анастасія Каландяк (яку звали Нацька Дикого), виявилася до кінця чесною, людяною, як запевняла раніше, і відважною, на міру жінки-героїні (після виїзду поляків вона багато витерпіла від своїх сусідів і українських організацій)».
«Коли ця жахлива акція, – пише Юзеф Патер „Марцинко”, – добігла кінця і настав світанок, всією четвіркою ми повернулися додому; в садах, там, де ми мешкали, не палили і не вбивали, бо близькі сусіди не дозволили, наш сусід-українець Іван Паньчишин „Гавришко”, був доброю людиною; він під час акції до свого дому пустив мого батька, бабусю й дядька Войтека, які там сиділи, доки все закінчилося. Були ще інші, які надавали допомогу полякам, серед них дві жінки-українки, які багато разів інформували поляків-сусідів про наміри бандерівців; вони навіть донесли про те, коли вбиватимуть поляків; але коли про це говорилося польським господарям [...], то вони не хотіли вірити, та відповідали: такого – щодо огидного вбивства – не може бути, а до мене: що ти знаєш, ти молодий. Однак пізніше, на жаль, виявилося, що це все було правдою. Цими доброзичливими жінками були дві Анни – Анна Лищишин „Бундзьова” та Анна, дружина „Федька”, її прізвища я не пам’ятаю».
Ян Ґерус (тоді 11-річний) згадує, як восени 1944 року сусід-українець, з яким він пішов до лісу по дрова для опалювання, захистив його від озброєного бандерівця, заявляючи, що Ґерус це його небіж.
У ході атаки бандерівців з 2 на 3 червня врятувався також, тоді 11-річний, Тадеуш Паньчишин. У своїй книжці, присвяченій селу Румно, він пише: «серед української спільноти значна кількість родин не була прихильниками здійснюваного УПА людиновбивства. Незважаючи на заборони і навіть загрози смертної кари за спілкування з поляками, деякі українці, дотримуючись обережності, інформували своїх польських сусідів про прийдешню небезпеку. В результаті цих попереджень, деякі поляки у своїх городах, садах та інших місцях підготували провізорні сховища для укриття своїх родин. Завдяки таким, часто винахідливим, сховищам і криївкам, врятувалося багато родин».
Джерело: Свідчення Тадеуша Патера «Стеця», [у:] ks. T. Pater, Oczyma i sercem. Wieś Rumno w latach 1939–1945, t. 2, Przemyśl 2000, с. 85; Свідчення Станіслава Патера, там само, с. 117; Свідчення Юзефа Патера, там само, с. 80; Свідчення Яна Ґеруса, там само, с. 183–184; T. Pańczyszyn, Rumno: pomnik pamięci 1944–1945, Przemyśl 1998, с. 103; див. також: M. Pabis, Zginęli, bo byli Polakami. 60. rocznica ukraińskiego ludobójstwa w Rumnie, „Nasz Dziennik”, 16 III 2004.
САМБІРСЬКИЙ ПОВІТ
Вільшаник, ґміна Самбір – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало понад 1700 мешканців.
У червні 1944 року більшість проживаючих у селі поляків були остережені місцевою українкою про плановану атаку бандерівців. Майже всі втекли і заховалися в Чукві. Напад справді відбувся, було вбито дві польські родини, які залишилися в хатах.
Джерело: H. Komański, Powiat Sambor, „Na Rubieży” 1999, № 37, с. 48.
Дубляни, ґміна Дубляни – село зі значною перевагою польського населення над українським, яке налічувало понад 2700 мешканців.
Ґеновефа Ломецька згадує, як восени 1943 року вона врятувалася: «Ми поїхали до млина в сусідньому селі, перемолоти зерно на муку. [...] В якийсь момент до нас підійшов власник млина, українець на прізвище Беца, і сказав, що незабаром до млина прийде військо і контролюватиме документи, водночас додав, щоб поляки сховалися. Марія Крілич [українка, заміжня за поляком], почувши те, що сказав мельник, мені наказала, що коли питатимуть, як мене звати і звідки я походжу, говорити, що мене звати Анна Зозуля і походжу з поселення Кончаків, це була дільниця села Дубляни, в якій більшість становили українці, натомість Францискові Хелпі порадила вдавати глухонімого. І дійсно, через кільканадцять хвилин прийшло так зване військо [...] на шапках у них були тризуби. [...] Марія Крілич їм сказала, що в нас нема з собою ніяких документів, що ми їх не брали, оскільки живемо недалеко і ми українці. Ми відповідали українською. Вони, мабуть, повірили Марії і мені, бо дали нам спокій. Натомість Франциска Хелпу, який вдавав глухонімого, забрали на допит. Через деякий час він повернувся дуже побитий і закривавлений. [...] Поляка на прізвище Жук [...] бандерівці вивели через кладку на другий берег річки і там з іншими затриманими поляками вбили».