Останнім залишився одноокий Єрофєй, який мало не став убивцею у Зимі. Дивилося на нього тупо, а з уст тремтячих сипалися каскадою жалібні зойки:
— Ну що, ну що, що це мало бути, настрашити, так, настрашити, забава така, чи як, щоб умер від самого жаху, га, кгр, танцюючи над могилою, про це йшлося, ніч, викрадений, цвинтар, із труни ще, щоб уже серце лускало, й поглянь, яма викопана, до ями підеш, настрашити, так, настрашити?!
Єрофєй похитав головою.
— То як?! — вереснулося, мало не скочивши до нього через оте синє полум’я. — То що?! Нібито пару слів — і вистачить? Що я, ідіот?! — дерлося. — Про що тут ідеться! Не про це ж, урешті! Я міг будь-що! Що це за театр! А якби я! Те, се, нажаханий. Дурість! Бо я сказав, — буцімто правду?! Буцімто правду?! Адже ви не тому відпустили! Чому?!
На що Єрофєй тільки притулив до грудей стиснутий кулак й оте єдине слово сказав тихо, рішуче:
— Замерзло.
Згодом, згодом, згодом… Сиділося у вітальні «Дідькової Руки» під оправленою у згущене мороскло світлиною Алістера Кроулі й пилося гарячий чай, коли за вікнами літнє Сонце сходило понад іркутською імлою. Заспаний ґарсон приніс завтрак. На вулиці дзеленчали перші сани, починався міський рух в Уйському районі, субота, 26/13 липня 1924 року, Місто Криги прокидається до роботи, із Зимного Ніколаєвська повертається додому із нічної зміни пролетаріат крижліза й тунґетиту. На столику із шахівницею, на якій стояли фіґурки незавершеної партії Кроулі, хтось поклав попільничку із непогашеною цигаркою. Постало враження, наче англієць ледве відійшов від столика, зараз повернеться і докурить її. Намагалося їсти, але більше часу займало прочищення носа й відкашлювання мокроти. Трусилися руки, підстрибували стопи, шарпані спазмами промерзлих м’язів. Мусилося піднятися спершу нагору до покою і, переодягнувшись, забралося також ціпок із дельфіном: на ліву ногу вже майже годі було стати. Попри те, що більшу частину шляху з Єрусалимського пагорба на західний берег Анґари — Ланінською і попід гігантською Тріумфальною Брамою, що височіє над Московським Трактом, — відбулося на санах Єрофєя, але знову опухле коліно відмовлялося слухатися, ба, відмовлялася слухатися уся потовчена кінцівка. Оте тремтіння, яке почалося ще в труні, все ніяк не могло до решти припинитися: як не дрож, то нервовий тік, як не тік, то судоми, як не судоми, то дивні посмикування голови, а як не вони, то знову дрож. Єрофєй позичив шкуру північного оленя, їхалося загорнутим у неї та в якийсь плед, витягнутий з-під мішків. Мартиновець нічого не промовив, але принаймні поводився небрутально, навіть ґречно вклонився. Чи справді вони дарували життя? Що скажуть отцям секти, що відрапортують Распутіну? А якщо прийде новий наказ? А може, їх більше — не одна лише фракція распутінська й ще ота, до якої належав П’єлка, але чимало тих, хто бояться впливу Сина Мороза на Історію, і чимало тих, хто боронитимуть усе, що від Батька Мороза походить, — може, отож, за мить наступні фанатики вистежуватимуть і захочуть поховати живцем? Стискалося щелепи, щоб зуби не цокотіли від дрожу. Що то за дивний примус, сюрреалістична ситуація: викрали, поклали в труну, хотіли вбити, а тепер їдеться поруч із мужиком, який ледь не став убивцею, і навіть не вистачає сміливости в обличчя це йому кинути; ще й із вдячністю приймається від нього брудну ковдру, мало не дякуючи уголос. Але він не соромиться, він нічого не соромиться — у цьому клопіт із людьми віри, із підданцями абсолюту, божого чи людського, що поки вони виконують його накази, вони не чинять нічого лихого, якими б ті накази не були. Задушать тобі дітей, а потім ласкаво запросять на підвечірок, і дивуватимуться, якщо ти не прийдеш. Ось така вона, людина, що ж и в е в п р а в д і. Й ще одна річ, про яку Єрофєя не запиталося, позаяк про такі речі не питається: чому він просив випробувати й вислухати невірного, приреченого його мартинівськими зверхниками, невірного, якого попереднього дня сам хотів убити? Що такого трапилося? Але він не відізвався до кінця. Перевіз через річку, висадив, оком глипнув. — З Богом. — Покульгалося без жодного слова. Рука тепер тремтить, коли підноситься склянку з
чаем. У пальцях іще стирчать скалки із дошок труни. Піти до поліцейського відділка? Він нічого не казав, бо знав, що Син Мороза цього не зробить.