Він поглянув без найменшого подиву.
— Ви від кого?
— З Варшави, прочитайте, від Альфреда, кгрр, Тайтельбаума.
Навіть якщо він і не пригадав цього прізвища, то не показав виду. Веліцький насадив на носа pince-nez, вийняв папір. Мороз був за іркутськими мірками невеликий, шкода слів: якихось п’ятнадцять нижче нуля; хмарки тьмітлової пари відпливали від патріяршої бороди Веліцького із секундною затримкою, без мороскла на очах виразно бачилося світіні, що повзали в складках хутра пана Войслава.
— Ага, то це ви Бенедикт Ґерославський.
Насторожено випросталося.
— Кгрр, ви мене звідкись знаєте, кгрр, чули, чи не так?
— Пан Альфред пише мені, що ви його щирий приятель!
Він склав листа, закліпав з-за пенсне.
— Просто з Конґресівки, кажете. Але… але ви мені щось скрутно виглядаєте!
— Я б хотів… чи міг би я… річ у тім, що чиновники з Міністерства Зими…
— Знаємо про таке, знаємо. Не бійтеся, Веліцький не дасть землякові згинути. Ви впевнені, що ви не хворі?
Знову закашлялося: після виходу з теплого приміщення на мороз важко запанувати над подразненим горлом.
— Я потрапив у халепу по дорозі, їдучи Транссибом, кгрр, ну й бачите… — постукалося ціпком.
Він схопився за голову.
— То ви приїхали отим підірваним бомбистами потягом! І нічого не кажете! Де ви зупинилися?
— В «Дідьковій», кгрр, «Руці».
Найбагатші віруючі сідали в свої сани, вишикувані вздовж вулиці, тож постала штовханина й сум’яття, а ще до Войслава підбігли його діти в маленьких хутряних шубках, запорошені свіжим снігом, у непропорційно великих шапках на маленьких голівках, що тільки носики й кругленькі щічки можна було побачити в світлі літньо-зимового Сонця; він упіймав одне, підсадив друге, підніс третє. Відсунулося, щоб пропустити жінок, ціпок ковзнув по льоду, ліве коліно зігнулося, наче ґумове, захиталося.
— Але, заради Бога, зізнайтеся, я ж бачу, що ви хворі, вас лихоманка трясе, ви ледве на ногах тримаєтеся.
— Я перемерз минулої ночі, кгрр. Пане Войславе…
— Дозвольте представити, Бенедикт Ґерославський, моя дружина, Галінко, поглянь на пана Бенедикта, чи я не правий?
— Але ж я справді…
— Нісенітниця! — І кивнув візникові. — Як повернеться Трифон із Зимного, пошли його до «Дідькової Руки» за речами пана Бенедикта. Діти, діти, не лизати льоду, я ж вам казав, урешті-решт! Ну ж бо припильнуй їх, Мартусю, спасибі. Ну, вже, вже, сідайте. Розповісте нам усе, що в Старому Краї чувати, й про всю терористичну авантюру теж, чи ви знаєте, мої любі, що пан Ґерославський, знаменитий варшавський математик, прибув до нас отим четверговим експресом, котрий висадили бомбою? Шановний пане, ну чому ж ви не сідаєте!
— Мене звуть Бенедикт Ґерославський, кгрр, син Філіпа, — сказалося поволі, дуже виразно, понад вигуками візників, форканням коней і шаманською грою на барабанах неподалік. — Мого батька тут шукають згідно з гончим листом; його заслали в тисяча дев’ятсот сьомому, тепер він приятелює з лютими. Міністерство Зими тримає мене на мушці. Будуть клопоти.
— Будуть клопоти! Ви не зазнаєте клопотів, якщо чимдуж не потрапите під перину! Погляньте-но на нього, приїхав й одразу герой солёный! Сідайте й не мерзніть більше, будьте ласкаві, чи ж то щодня нам трапляються такі відвідини на краю світу Божого!
Таким ото чином потрапилося під дах родини Веліцьких.
Тільки оглянувшись у великому дзеркалі в передпокої їхнього будинку, позбулося останніх підозр щодо щирости мотивів пана Войслава: справді, булося уособленням злиднів і розпачу, до старих рубців, синців і струпів додалися ще дуже нездоровий рум’янець, блиск холодного поту на чолі й недобрий блиск в очах із великими чорними півколами, нехибною ознакою хвороби. Кашлялося часто, довго й з мокрим відлунням у глибині грудей. А знявши верхній одяг, показалося на додачу потовчений череп і пальці в жорстких перев’язках. Звідки це, пане Бенедикте? Та це результат халеп у потязі. І у жінок Веліцького визволилися найгірші опікунські інстинкти.
Пан Войслав Веліцький володів триповерховою кам’яницею у відбудованій після пожежі дільниці на правому березі Анґари, на вулиці Цветистой, поперечній із Заморською; вікна виходили на лід Анґари й південну околицю Кінного острова, а поглянувши з наріжних покоїв, бачилося у далині понад імлою трупні щогли Иннокентьевского Поселка, селища залізничників. Як і кожен заможний мешканець Іркутська, Веліцький тримав напоготові для своєї родини запасне приміщення: поверх у невеликому палаці за Уйською, за річкою Каєю. Вони там мали другу комору, другі ґардероби; кілька слуг утримували порожнє помешкання готовим до приїзду родини; всі слуги були навчені мистецтва швидкого переселення. Коли місто відбудовували, пояснив пан Войслав, ми ще не знали Шляхів Мамутів.