— Фатально, фатально. Уже сам факт, що ми відтяли постачання із сорочиськ і північних копалень, — а що ми мали зробити, замкнути ураз студниці, зупинити заводи, — а наші ділові партнери… шкода слів. Скільки довелося комбінувати, благати, попереплачувати посередникам, щоб лише видобути запаси крижлізних руд попереду конкурентів — ет, що я вам скажу, пане ласкавий, багато, багато лихого вони наробили.
Пригадалося сцену із храму на Тіхвінській, і як ще в церкві він не міг усидіти, усе глипав на цибулину.
— Але вже полагодили?
— Рейки? Та звідки! Пілсудський знав, де їх висадити, — якийсь міст перед Кєжмою увесь обвалився, хутко цього не відремонтують.
— То ви вважаєте, що така боротьба не має сенсу, що, як каже Порфірій Поченґло, від гнобителя слід відкупитися, а не вбивати його.
Веліцький бавився якийсь час мороскляним ножем для паперу, добираючи відповідні слова в хмарі пахучого диму.
— Я чудово розумію, чому вони роблять те, що роблять. Японці, інші до них подібні. Пілсудський розраховує згідно з залізною логікою воєнних стратегій: стань союзником неприятеля ворога свого. Що більше війна з Японією струсоне Російською імперією, то більше шансів, що вдасться повторити тисячу дев’ятсот дванадцятий рік. І навіть не так важливо, чи й справді імператор Японії дотримає дане слово, бо ж японські війська ніколи не увійдуть до Європи. То чому ж пілсудчики тепер висаджують сибірські лінії крижлізної залізниці й завдають шкоди іркутській промисловості?
— Щоб зашкодити мирним переговорам Росії з Японією.
— Ну власне, логіка цієї політики незаперечна. Боже мій, ви думаєте, що в тисяча дев’ятсот дванадцятому ви б знайшли тут якогось поляка, котрий не молився б за успіх тих повстань і революцій, і за падіння самодержавства? Ну, може, хіба якісь фанатичні лоялісти. Але більшість, але ми, я, такі, як я, неважливо, менш чи більш заможні, — о, руку б дали відтяти! — Він аж повернув вузький ніж і на мить притиснув веселкове лезо до зап’ястя. — тільки що Історія, пане Бенедикте, оскільки ви так любите говорити про Історію, отож Історія не дає нам такого вибору: пожертвуй тим і тим, й отримаєш у нагороду вітчизну. У цьому полягає найбільша трудність. Скільки з них хапаються за ґвинтівку, бо збройна боротьба дає найкращі шанси на успіх, бо не спроможні уявити собі іншої перемоги, ніж в и б о р о т и Польщу?
— Щось подібне власне казав Поченґло. Гроші замість ґвинтівки.
— Чи я чую докір? — Войслав добродушно розсміявся. — Я чую докір!
— Ні, ну що ви, я ж нікого не закликаю…
— Не закликаєте! Але ставите в провину! — Пан Веліцький почухав ножем підборіддя. — Ви бували в Америці? Ні, не бували. Я поплив туди кілька років тому на запрошення спільників, до Злучених Держав, до Сан-Франциско. Погляньте з нашої перспективи на їхню історію. Люди різних націй, різної державної приналежности, або фактично позбавлені власного урядування, або ті, хто не зміг знайти собі місця у країні народження, — оселяються на новій землі, створюють нову державу, мають нову вітчизну. Тож чи перемогли вони, чи програли? Чи «вибороли» незалежність, чи навпаки: відреклися від неї? Вони патріоти чи зрадники?
— А чи не те саме пише «Новая Сибирь»? Ви говорите, як областники, пане Войславе. Вони відібрали в нас Польщу, то створімо — викупімо — Злучені Держави Сибіру!
— Ні. Поченґло мало чим відрізняється тут від Пілсудського, тільки що Пілсудський стоїть за країну, якої вже не існує, а пан Порфірій — за країну, якої ще не існує. Я ж намагаюся сказати вам щось інше, мгм, спробую ще раз. Погляньте-но. Ті, хто змагаються за Польщу, за що змагаються? За назву, географію, мову й польські грошові знаки, — чи за щось, чому всі ці речі служать, для чого є засобом, символом, за вище благо? Га? Що в такому разі мусить вчинити розумна людина, визначивши, що за даних обставин інший засіб для цього ефективний, а той, старий — цілком шкідливий?
Не моглося відвести очей від діамантового персня пана Войслава, камінь вихоплював світло гасової лампи, виблискував гострими відображеннями в приміщенні, сповненому м’якими напівблисками й напівтінями.
— Кгм, але чим воно є, оце вище благо?
Прочинилися двері, до кабінету увійшла пані Галіна.
— Вибачте. Любий, чи не міг би ти зазирнути до малюків, Міхася не хоче засинати, надокучає Маші.
Пан Войслав зірвався важкою тушею з-за письмового столу.
— Уже, вже, mon coeur, я забалакався з паном Бенедиктом, вибачте, вже, вже.