Діамант упіймав останнє світло, коли пан Войслав прибрав руку із фрамуги; воно негайно згасло в тіні коридору, де зник увесь Веліцький, його борода, його твердий крок і його голос.
А історія персня з діамантом пана Войслава була така:
Виграний у карти в Єкатєріни II лейтенантом її лейбгвардии, шляхом не цілком ясних успадкувань він потрапив до рук Хустава Ойденка, амстердамського ювеліра, який 1914 року відкрив свій Діамантовий Дім в Іркутську; натомість походив цей діамант із колекції Великих Моґолів, викраденої 1739 року Надир-шахом зі скарбниці в Делі. Хустав Ойденк носив його на пальці як своєрідну рекламу й фірмовий знак. Геологи, відправлені в Році Лютих на береги Підкам’яної Тунґуски, збираючи тунґетит і шукаючи природні рудні родовища під Кригою, натрапили серед іншого на поклади ґрафіту (який не був уже ґрафітом) й алмазів (які й далі були алмазами). Й оскільки геологи упевнилися, що алмази трапляються не тільки на Уралі, то їх заходилися шукати нарівні з тунґетитом. Войслав Веліцький, який у ті часи керував батьковим текстильним складом і не мав якихось певних перспектив на власний інтерес, повірив у почуті від знайомих мисливців перекази якутів про поклади алмазів біля витоків річки Вілюй і ризикнув узяти велику позичку й профінансував експедицію, найнявши литовського геолога з африканським досвідом. Експедиція повернулася майже через півроку зі зразками дво- й трикаратових алмазів і мапами потенційних родовищ. Войслав вирушив із цим просто до Хустава Ойденка, якому запропонував продати мапи й знання свого геолога за участь в алмазній спілці, оскільки сам він більше не мав жодних живих коштів, а лише борги. Після складних переговорів, на яких ніхто не ощаджував горілки й кав’яру, панове дійшли згоди, один з найориґінальніших пунктів якої передбачав, що коли означена спілка упродовж перших трьох років своєї діяльности знайде камінь, бодай у половину розміру діаманта, який прикрашає палець mijnheer Ойденка, цей діамант стане власністю пана Веліцького.
Через чотири роки Войслав Веліцький продав за шестицифрову суму решту акцій у компанії Вілюйські Діаманти, щоб створити власну гуртову торгівлю крижаними рудами.
Загадка: чи міг він зазнати невдачі? У який момент з а м о р о з и в с я пан Веліцький: грубуватий багатій, алмазний товстун, глава щасливої родини?
Шукалося фальші в тій нормальності родинного життя Веліцьких, фальші між Войславом і Галіною, між Галіною і її свекрухою, між Галіною і сестрою її чоловіка, брехні, встромленої десь поміж ними. Не вдалося нічого подібного зауважити. Всі нещасливі сім’ї схожі одна на одну; кожна щаслива родина інша, бо вкрай незвична у своєму щасті. Зокрема, для того, хто дивиться ззовні. Зєйцов гірко б тут розчулився. Терпляче придивлялося до них. Запитай їх про щастя, вони скажуть те, що й усі: ох, скільки клопотів, скільки турбот, діти постійно чимось хворіють, щодня переходячи з морозу в нагріте повітря і навпаки, Войслав так рідко буває удома, запрацьований від світанку до заходу сонця, тим більше зараз, коли так багато студниць і заводів зупинилося, а він журиться, як поставки цінної сировини відновити, а тут ще постійні побоювання про ту війну японську й чутки про Білу Пошесть… Бачилося, що вони щасливі, що це щастя. Споглядалося ці óбрази з німим подивом.
Чи Веліцькі були якимись винятковими людьми, чи принаймні добрими людьми? Де там! Про літню пані Веліцьку, для прикладу, мало хто сказав би інакше, як «ненаситна карга». Вона могла половину вечора міркувати вголос про здоров’я найближчих родичів, перелічуючи очікувані спадки згідно з порядком смертей і успадкування, і чому вони не вмирають раніше, а вуйко Ґрудкевич уже ж тільки спить і п’є, і спить, а кузен Гушба двічі з ґанґрени дивом вирятувався, чи ж не міг би Господь Бог швидше забрати їх до себе, та ж не житимуть один із другим вічно!..
Щастя не походило, отож, від їхніх особистих рис. Воно не залежало від окремих елементів, а від самої форми, в яку вони уклалися, тобто від родини. Чи лихі люди можуть бути щасливі? Можуть. Щастя, якого зазнають у житті земному, не має нічого спільного з добром і злом, зробленим у тому житті. Якби, згідно з філософією князя Блуцького, світ було побудовано таким чином, що людина в нагороду за добрі вчинки отримує щастя уже в царстві тіла, то люди підпорядкувалися б Десятьом Заповідям, як добре навчені собаки підпорядковуються наказам господаря, — теж одразу отримуючи нагороду за слухняність. Коли чинити добро — слушно, вигідно й практично, зло стає ознакою шляхетности душі.