Тож спостерігалося Веліцьких із холодним захопленням, трохи подібним до захоплення, із яким дитина підглядає за життям мурах, або коли склеротичний буркотун, нічого не розуміючи, дивиться на хаотичні ігри дітвори.
Щойно після того, коли стару Веліцьку зацíпило на мить після довгого слововиверження, вона із занепокоєнням запитала, чому пан Бенедикт нічого не каже, чому так сидить і мовчить, чи справді добре він уже почувається, може банки ще треба поставити, — тоді зауважилося, що й справді весь вечір у товаристві не відізвалося жодним словом. Чи не комплекс Herr Блютфельда? Навіщо говорити, коли все банальність; перш ніж людина відкриє рот, вона вже соромиться очевидности, яку має сказати. Але ні, не про це йшлося. Зміна була більша, вона стосувалася не лише багатослівности чи мовчазности. Хвороба справді поляризує характери. Пропасниця не була ні занадто важкою, ні занадто тривалою (хоча, якби не опіка Веліцьких, і смертю могла би закінчитися), проте вийшлося з неї дещо тихішим, спокійнішим, повільнішим у словах і жестах, дещо старшим. Це тепер бачилося. Неначе із семи потами, із чорною лихоманкою, витягнутою на шкіру під банками, — вийшла з потом й отрута духовної лихоманки, тієї внутрішньої розхитаности між Бенедиктом Ґерославським і Бенедиктом Ґерославським, яка під час подорожі Транссибірським експресом прирікала на наступні фальшиві ігри, компрометації і самоспалення від сорому. Отож, минулася пропасниця: п р о х о л о л о с я. Чи може просто пристосувалося поволі до середовища, тобто прижилося у Краї Криги: вирівнювалося внутрішній рівень тьмідини із зовнішнім, тобто вбиралося оту тьмідину, як бібула, занурена в чорнило, — не на кільканадцять годин після квапливого пострілу із теслектричної машини, після ін’єкції зі слоїка з кристалами солі, а твердо, глибоко, до самої суті людської природи. За якими ознаками можна впізнати лютовця, чи тільки за мерехтінням отьміту? Слушно сказалося доктору Конєшину: не опишеш істину іншої землі мовою землі старої. Слід викручувати слова, виламувати думки з мізків. Скажімо, про що отець Рузґа волав на проповіді? Деякі найстаріші лютовці, мабуть, меншого розуму або слабшої волі, потерпають від своєрідного хронічного déjà vu: живуть відповідно до своїх снів, відповідно до символів, читаних щодня зі світу, позаяк усе для них — це ворожба й знак необхідности. Між істиною і оманою у них не залишилося місця навіть для жеребу. Китайські медики, тибетські шарлатани й лами готують і продають зела, що нищать іще до пробудження пам’ять про сон; їх п’ють профілактично, бо сонные рабы, звичайно, пити їх уже не хочуть. Усілякі ворожіння — карти, кості, гаптування морозу, сліди тварин на снігу — є сильнішим чи слабшим знаком необхідности. Отож, не мають жодного сенсу ігри, на них засновані; в Краї Лютих ніхто ніколи не кинув п’яти шісток і не отримав на руки покер. Якщо добре описують дійсність медичні знання, яких варшавські професори учили Зиґу, й мозок Homo sapiens справді є таким барабаном напіввипадкових електричних замикань, у якому наші думки обертаються і завдяки електричним міні-блискавкам поєднуються навзаєм, — то не дивно, що в країнах Криги нікчемні залишаються нікчемними, мужні мужніми, говіркі говіркими, й ніхто не стає мудрішим, ніж був, і, як казав Нікола Тесла, тут годі винайти щось нове, незмога в тіні лютих натрапити на революційну думку. Як викреслюють ізотермічні й ізобаричні мапи, поєднуючи ізолініями пункти рівного тепла, рівного тиску, так само можна викреслити ізоалетеїчну мапу, на якій ми побачимо, як сходять широкими терасами від вершини на берегах Підкам’яної Тунґуски фронти нелюдського максимуму тьмідини, що мабуть, зрештою, значною мірою перетинаються із термічними фронтами; й так само, як людина, занурена в крижану воду врешті замерзне, досягаючи температури води, так і людина, котра живе під рекордним тиском тьмідини, — просякає нею, поглинає її, засвоює. У цьому немає нічого незвичного; в кожних двох поєднаних посудинах рівень води вирівнюється. Це фізика. Тільки новий її об’єкт: ота чорна, тьмітьлова сила, й електрика єдиноістини та єдинохиби. Незабаром постануть інститути, катедри й університети чорної фізики, запишуть її закони, накреслять рівняння. Вони скажуть поділити час експозиції на масу тіла й алетеїстичний параметр — і визначиться за таблицями день, годину й хвилину, коли вийшла з душі лихоманка. Це математика.
… Бо, чи хотілося змінитися? Чи була взагалі така думка: менше говорити, менше робити, менше бути — щоб бути б і л ь ш е? Навіть не зналося про зміну, поки інші не вказали на неї пальцями. Не малося отож наміру зміни й не зналося її значення. Але, якщо вже вона відбулася, то не малося також наміру усе повертати назад. Таким замерзлося.