Призвичаювалося до нормальности щасливого подружжя завдяки самому лише перебуванню під цим дахом. Перший тиждень, ще в хворобі, але другий, третій — уже харчуючись за їхнім столом, уже живучи серед них, розділяючи їхні радощі й турботи, навіть якщо тільки як гість. Але найбільші зміни відбувалися у моменти, які неможливо описати мовою другого роду, коли насправді нічого не діється, ніхто нічого не каже, от, сидиться увечері в четвер за столом у вітальні, длубаючи ложкою у холоднику з сиром, пан Войслав поруч переглядає ще нечитані газети, теж мовчки, кіт спить на скрині під вікном, стара пані Веліцька в кріслі під зеленим ляндшафтом куняє над молитовником, мерехтять електричні лампи, цокає дзиґар, нічого не говориться, нічого не діється, а все ж відчувається, як кожна секунда замерзає у цій родині — правда й очевидність і конечність Бенедикта Ґерославського — коли бавилося машинально на тарілці залишками холоднику.
Прибіг Мацюсь.
— Я можу торкнутися язиком носа!
— Е-е, це неможливо.
— О! Побачите! O!
І гордо станувши з піднесеною головою, напружується стократно, мало піт на чолі не виступає, лиш би сягнути висолопленим язичком кінчика носа.
— Справді!
— Ви бачили? Я можу!
— А язичком до вуха? Або вухом до носа?
— Ааа, як?..
— Ну що, зумієш?
Він аж насупився від великого інтелектуального зусилля, намагаючись наочно уявити ці анатомічні ексцеси, й ця задума виробляла дивні речі з його веснянкуватим обличчям, бо ані на мить не переставали ворушитися його висолоплений язик, кирпатий носик і насуплені брови; либонь, він дуже серйозно ставиться до своєї кар’єри мімічного атлета.
— Е-е, це неможливо, — ухвалив він нарешті.
— А коли я це зроблю — то що виграю?
— Ви цього не зробите!
— А як зроблю?
Хлопчик підозріливо зиркнув.
— Носом до вуха?
— Носом до вуха.
— Мгм.
— Йди-но сюди. Ну, ближче. Ближче. — Нахилившись іще, торкнулося носом його вуха. — Прошу.
Мацюсь образився.
— Тааату, пан Бенедикт ошукує!
Пан Веліцький хихикав за столом, протираючи пенсне клаптиком замші.
— Перша річ, пане Мацею, — сказав він нарешті, підкрутивши вуса, — що ви муситимете навчитися у ділових інтересах: завше слід заздалегідь домовитися про умови угоди.
— Я не займатимусь інтересами, — заявив Мацюсь. — Я літатиму на алероплянах!
— На чому?
Служниця покликала пана Веліцького до дверей; він вийшов, далі сміючись.
— На алеропланах, фрррр! — фуркотів Мацюсь, бігаючи колами по кімнаті з випростаними убік ручками, аж йому від того запаморочилося у голові, й він ляпнувся на сіднички в кутку під жардиньєркою. — Фррр, фррр! Бррр, фррр! — Він висолопив язика, торкнувся ним носа, підборіддя, носа, йому ще більше запаморочилося у голові й він заховався на увесь ріст. Розплющивши очі, Мацюсь зазирнув під спід жардиньєрки. — О, хробачок! А коли він так висить догори ногами, йому не стає недобре? От, якби посадити хробака на аероплан…
Повернувся Веліцький. Зауважилося, що міна в нього була зовсім інша, серйозна.
— Хто це був?
Пан Войслав простягнув діамантову руку із якимось офіційним листом, напівскладеним.
— Гонець із Міністерства Зими, я мусив підписати. Це до вас, пане Бенедикте. Ви муситимете з’явитися у них завтра о десятій.